не часто мені траплялося здибувати таких химерних жебраків.
Дід грав, плакав і пив. Потім знов – пив, плакав і грав. Грав так сумно, що у нас на очах блищали сльози, то враз різав такого чардаша, що візники кидали вечеряти й пустилися у танок.
Вже давно степ затягло фіялковим серпанком присмерку, прохолода купала ніжно наші тіла, а душі розм’якли, стали елєґійними й жадали чогось небуденного.
– Дідусю, розкажіть якусь стару казку, – промовив патер, коли дід відложив набік свою скрипку.
Та дід тільки рукою відмахнувся:
– Не сподобаються вам мої казки, бо раз – що вони надто перестарілі, а по-друге, – вибачайте, не хочу нікого вразити, – тільки ж мої казки не для панів.
– Чому ж то так?
– Не гнівайтеся, коли скажу не в лад. А тільки я так думаю, що пани про все в книжках вичитають, та від кожної книжки дізнаються все нового й нового, а в старе ніхто не вірить. Не вірять ні в Бога, ні в чорта… Нема для них ні відьом, ні русалок, ані мавок… А я від старих людей, наприклад, чув, що коли б не така мавка, то, може б, нас, мадярів, і на світі не було…
Виходило по всьому, що казка буде. Видко було по всьому, що кортить діда розповісти. І ми враз оточили його тісним колом, як на малюнках у дитячих книжках. За нами примостилися візники.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
