від свого попередника, й кінчаючи силою нових, тих, що гуртом служили, або – певніш кажучи – міцно тримали в руках не тільки його самого, а його батька, братів, чи дідів. Потім починалося приймання старих військових отаманів. Це були люде – дуже небезпечні для фараона. Треба було рахуватися з їхнім честолюбством, взаїмними відносинами і т. д., бо ж їм цілком підлягало військо, що, власне, знало лише цих своїх керманичів, але не фараона. Потім ішли представники суду, деякі вищі та нижчі скриби, поліція, що – до речі – була в Єгипті дуже зорґанізована.
Кожну справу, чи велику, чи малу, фараон мусів сам розглянути й розв’язати. Навіть коли, наприклад, зловлено звичайного злодюжку, то суд власною силою не зважувався призначити йому остаточної кари. Спочатку треба було подати справу на розгляд і на затвердження самому фараонові. Коли десь не доплатили робітникам чи давали їм недобру їжу, знов таки й це не минало фараона, що мусів розібрати справу й призначити відповідних урядовців для її розв’язання.
І так – без кінця-краю.
Коротко кажучи, фараон мусив умішуватися в кожну подію, що трапилася у його володарстві. А коли ще до цього додати, що в Єгипті було багато людей грамотних, що просто з насолодою писали довжезні, детальні, пересипані кучерявими висловами листи, звідомлення та всякі акти (через які найбільше й відоме тодішнє єгипетське життя), то й можна собі уявити, скільки отой нещасливий «пан обох країн» протягом дня мусів перечитати всякої урядовницької літератури.
До всього цього треба додати неминучі врочисті подорожі. «Добрий бог» повинен був ощасливлювати своїх підданців не тільки зі свого «високого дому», їм треба було «потішитись його ясною присутністю». Та був і важливіший імпульс для тих частих подорожів: якийсь провінціяльний бог міг образитись на нащадка «сояшних богів» за неповагу до його особи. А, образившись, він починав мститися на фараонових підданцях: переважно ж псував їм урожай, насилаючи сарану або затримуючи вчасне розлиття Нила.
А що ж фараон був жерцем із примусу й жерцем не тільки сояшних богів, а й усіх инших у свойому володарстві, то йому неодмінно доводилось рахуватися з амбіцією й найменчих провінціяльних божків і коли-не-коли задовольняти їх особистою жертвою.
В цих подорожах фараона пишно зустрічали, врочисто вітали, а номархи, тобто, князі, що кермували провінціями, впоряджали гучні бенкети. Але ж потім усі витрати, що роблено на ті бенкети, платила за номарховими рахунками фараонова скарбниця. Та й у всіх тих парадах було більше взаїмного лукавства, ніж щирости, й фараон добре знав їм ціну. Він мусів робити візити не тільки провінціяльним божкам, але ж провінціяльним князькам-номархам, щоб народ бачив бодай його формальну над ними зверхність. Бо ж ті князьки, здебільшого, почували себе дома самостійними можновладцями, незалежними панами у своїх володарствах, перенятих у спадщині від своїх батьків. Сиділи вони певно на своїх величезних
