тоді ріжноманітна й дуже вицяцькована обув. Переважно, одначе, був це один тип, так звані сандалії (чи – сандалі), що складалися здебільшого з самої підошви, майже не мали задків і тільки зрідка-дірчасті передки. Прикріплялися сандалі до ноги (без панчіх чи онуч) легенькими ремінчиками. Ці ремінчики, а часом – то й уся підошва, яку робили з ріжного матеріялу, були позлочені, вигаптовані, ріжної барви. Траплялися й такі сандалі, що їх не прив’язували до ноги, а взували, як нинішню пантофлю. Такі знайдено, наприклад, у славнозвісній гробниці фараона Тут-Анх-Амона. Тримала їх лише одна перепаска, що проходила поміж великим та другим пальцем ноги й обхоплювала ногу довкола над щиколотком.
Єгипетські жерці найвищих посвячень, яким не вільно було споживати нічого, «що має життя», ані одягатися в шкіри звірят, носили сандалі, переважно плетені з волокон пальми чи папірусу, тобто мали таку ж мотузяну підошву, яку й тепер роблять для хатніх черевиків.
Від єгиптян навчилися шити й уживати сандалії жиди, як про це згадується в II-й книзі Мойсеєвій. З Євангелія ж знаємо, що сандалії носив також Ісус Христос. Були то сандалі, очевидно, ремінні й ремінцями до ноги примоцовані, бо св. Іван Хреститель не визнавав себе «вартним розв’язати ремінь взуття» Христового.
Пізніші греки так само носили переважно сандалі, хоча – селянство та робітники – здебільшого ходили босоніж. Навпаки, – люди заможні та велике панство мали розкішну обув, подібну й до теперішніх черевиків. Відомо, наприклад, що деякі гетери вживали своїх елєґантних вицяцькованих сандалій як реклями: на підошвах мали вирізані слова: «Ходи за мною!» Видима річ, такі сандалі мусіли бути раз-у-раз нові, щоб могли «друкувати» чіткий заклик на тодішніх міських хідниках, висипаних пісочком. Тож і не диво, що тодішні гетери нарікали (в комедіях тогочасних авторів), на те, що їм доводиться «руйнуватися на саме взуття». Військова та мисливська обув уже мала часом й халявки, одначе пальців ніг не прикривала.
В Римі шевці дійшли вже до справжнього мистецтва, бо попит на обув усе зростав, а вимоги до неї ставилися щораз вищі. У римлян, як відомо, на всі прояви суспільного життя були вироблені певні й непорушні приписи. Отож, було так само «реґляментоване» й уживання взуття. Сенатори носили на сандалях оздібну застібку у вигляді срібного півмісяця й ніхто інший не смів мати подібної на своєму взутті, аж поки не ставав сенатором.
Славні переможці, претори, консули (високі урядовці) мали право носити взуття пурпурової барви. Жриці-вестальки, ріжні жерці та «каміли» храмів, тобто юнаки, що потім мали стати жерцями, так мовити по-сучасному – «поганські семінаристи», мусіли носити лише білу обув. Вояки, знову, мали своє взуття, яке мало назву «каліґи» (calligae). Воно вже нагадувало сьогочасний високий чобіт, лише з тією ріжницею, що каліґи ще не мали передів, так, що взута в них нога мала босі пальці. Відомий людоненависник Каліґула дістав своє прізвище саме через те, що з дитинства не скидав каліґів, аби бути подібним до вояків і сподобатися військовим.
