хатині (особливо – їдальні або більшій кухні, де також і їдять) нададуть характеру теплої гостинности й ласкавої привітности.
Дуже симпатичне вражіння робить композиція з двох відповідних поличок згаданого типу, уміщених в розі кухні чи їдальні, в так званому «покутті». Коли ж їх ще сполучує докупи образ, то під образом конче повинні бути привішені мальовані писанки, число яких з року на рік зростає. На Полтавщині наші люде ще люблять вішати на покутті папірових чи воскових стилізованих голубків, котрі рухаються при подуві повітря в хаті.
При такім устаткуванні «покуття», – до нього дуже відповідні мальовані лавки під стіни замість стільців, а в розі, трохи нижче, як плита столова, – вугольничок, трьохкутний столик, покритий мережаною хустиною. В звичайні дні на тім вугольничку стоїть карафка з водою чи там попільничка, а в дні святочні – квіти. Щедрий же Вечір – на сіні кутя чи узвар, а на Великдень – мальована тарілка з писанками та крашанками.
Кілька взірців таких поличок з хати нашої співробітниці тут подаємо. Визерунки на них зроблено випалюванням та помальовано протравами й олійними фарбами.
Жанна Д’арк
З приводу 500-ліття спалення Орлеанської Дівчини
Stat cultrix vigilans pauperis hortuli,
Annorum tredecim parvula, nit sciens[3],
– співають в гимні на честь Орлеанської Дівчини.
І коли вона, тринадцятьохлітнє селянське дівча, нічого не тямлюче поза господарством, полола бур’яни в своєму садочку чи ганяла вівці, – її рідний край переходив трагічні часи. Франція палала в огні, розпадалася в грузи, перетворювалась на руїну. Зрештою: чи була ще тоді Франція?..
Була розірвана на шмаття між арманяками та бурґундцями, а північну частину та дві великих південних провінції зайняли анґлійці. Зі своїм королем на чолі кидаються вони на останні твердині, котрі ще не склали зброї…
Відомо, що страшний той анґлійський король зі своїм непереможним військом. Та ж, кажуть, що ще страшніщий його союзник, «свій» запроданець і перекінчик, найлютіщий тепер ворог Франції – герцоґ бурґундський… І яка ж може бути на них рада, коли проводирі стратили розвагу й розум, коли скрізь вирує гризотня на смерть між власними партіями та гуртками, коли нема гидоти, нема такої підлоти, на яку б не пристали для взаємного поборювання ватажки?!
І валиться все, обертається в руїну. Гине багатий, веселий край. Горить, підпалене ворожою рукою, достигле збіжжя на сільських ланах, а чорний дим пожеж, за яким чорними хмарами тягнуть круки, несе руїну й голод у міста.
Під королем Франції Карлом VII-м лишається всього кілька провінцій в осередку Краю. Чужі, а ще більше свої глузують з короля, що він нині є лиш «Roi de Bourgis»[4].
І саме в цей останній, дванадцятий час, коли лицарство, проводирі та мужі бойові падають на дусі й поратунок стає виключеним, 16-літнє селянське дівча, котре раніш не бачило
«Пильно обробляє вона вбогий садочок. Їй вже тринадцять літ, та не має жадного знання (освіти)».
Місто в середині Франції.
