іть у більшій мірі, як я колись хотіла. Хоча, правду казавши, вражіння не розчарувало моїх дитячих мрій. А от друге…
В 19 літ я напевне знала, що воно не можливе. У нинішню добу – запорожця? Хіба що на Репинському портреті – Василя Тарнавського, або – на театральних підмостках. Ах, – не справжні!.. Але в житті часами збуваються й неймовірніші бажання. Тож нема дива, що бодай у підзимку життя довелося здибатись з «живим запорожцем». Навіть у своїй хаті, на еміграції побачила я людину з цією етикеткою. Старшина українського війська, елєґантно-галантний, мягкий у словах і рухах, безвадно цілував дамам ручки, а лицарського духа мав стільки, що аж обурювався европейським звичаєм орати коровами:
– Але, але… Корова – все ж таки дама!..
Та ж незабаром… Але, скажу коротко: цей запорожець розчарував мене цілковито. Навіть мало-мало не знищив екзотично-барвистого образу, пов’язаного в моїй уяві з цим словом. Бо ж таки я знала правдивого запорожця, хоч і не було на ньому тієї наліпки…
Було це на Кавказі.
В 19 літ я мала змогу ганяти наввипередки з вітром. На хвильку зупинилася в маленькому містечку, на саміському турецькому кордоні. Ніхто мене тут не знав, і я не знала нікого. Та мусила спинитись саме тут, бо на попереднім перегоні я зконстатувала, що в моїх кишенях нема ні шеляга: чи я згубила, чи хтось мене обікрав. Я спинилася й чекала на гроші. Смутно? Кому ж в 19 літ буває смутно? Я мала з собою фарби, знала тутешню мову, на якій було стільки легенд і казок.
Нарешті містечковий «парикмахер», він же – листонош й прач в одній особі (бо ж там жінки вважають нижчим своєї гідности прати чужу білизну), приніс мені повідомлення:
– Гроші на пошті!
Пошта десь кільометрів за п’ять. Має певні урядові години, тож треба хапатись. Що ж була я призвичаєна до европейських порядків, то взяла з собою два листи з копертами, мені адресовані, чого вистачало скрізь на потвердження моєї автентичности. Але ж виходячи, згадала, що я в межах Азії, й захопила ще з собою й пашпорт. Та для прецизного урядовця містечкової пошти й того було замало.
– Хто вас знає в містечку й може потвердити, що пашпорт – дійсно ваш, а гроші прислано вам, а не комусь іншому?..
Я була в розпуці. Не можуть же бути мені свідками ті пастухи чи жебрачки, що розповідали мені казки, бо ж їм жадна сила не висвітлить, що то є – пашпорт?! Була в мене лише одна надія – льогіка. Але ж, мабуть, і сам Зенон не доказав би тут нічого, бо на всі мої безконечні вмовляння, була все та сама, лише крещендо подражнена, відповідь:
– Гроші великі, видати їх не можу, бо я вас не знаю!
В запалі нашої дебати ми не звернули уваги на дзеленчання «глухих» острогів. Певне військовий з тими острогами стояв за моєю спиною, терпеливо чекаючи, коли урветься дискусія, і я закінчу свою справу.
– В сотенний раз кажу вам: я вас не знаю…
В цей мент міцна рука легенько відсунула мене від віконця, а потім масивний кулак стукнув по його лутках:
– Так ти гадаєш, сучий сину, що панночка тобі, дурневі, візити буде складати?!
Кремезна постать червоновидого «повного» генерала застувала мені переляканого урядовця, що кинувся до шкатули. А генерал – з молодим обличчям, дитячими, предобрими очима, гремів командирським басом:
– Панночку знаю я! Якого ж тобі ще сучого сина треба?!
Генерал цокнув передо мною острогами й, уклонившись не гірш за оперних «грандів», освідчився:
– Генерал од артилерії Зл-ин. Перепрошую, що так несподівано втрутився. Але ж з тими ослами треба вміти говорити! – й витер білі, довгі вуси.
Без сумніву, генерал добре знав своє оточення: урядовцеві й на думку не спало сперечатись чи образитись. В одну хвилину задовольнив моє законне бажання, а одночасно спричинився до цікавого для мене знайомства. Того ж таки дня втрапила я до пані генералової – «генеральші», що над вечір скінчилось «товариським обідом» з нею та генералом в єдиному містечковому готелі.
Тепер уже мене тут знали всі, бо ж мій несподіваний заступник був неабиякою «персоною» – начальником певної військової бранжі цілого Кавказу. В цьому ж містечку опинився випадково по закінченню маневрів, що відбулись десь у сусідстві. Генеральша ж любила дві речі в світі – цукорки та свого чоловіка, й ніколи з тими предметами не розлучалась.
– Як мадам Сан-Жен зі своїм Лефевром, – простодушно сміявся генерал.
Випадкова зустріч на пошті перетворилась у велике приятельство між мною та генераловою. Аж я не могла відмовитись заїхати на короткий час у маєток З-них, десь під Сухумом.
Від Араратів до Сухума – не близький світ, і шляхи для подорожі тут не з найліпших. Таж у ті часи люди не знали життя на-квап і в гостину до приятелів їхалося по три-чотири доби в зручному сідлі. Тож, коли
