Сьогодні вона хотіла прохати Янгола, щоб дав їй, або принаймні показав ту пальму, що її дають «переможцям життя». Якраз дуже тяжко було зрозуміти, що то є «перемога» взагалі, а іще тяжче, як можна «перемогти життя».
Фільомена дивилася на великі хмари, що помалу плили небом. Вони укладалися в образи страшних потвор. Ось вона бачить голову Мінотавра, що спровола немов переміняється в дужого Кентавра, а цей розривається на шматки. З них повстає злющий Кербер. Він шкірить на Фільомену зуби й грізно гарчить. Та недовго: позад нього появляється очікуваний Янгол у сліпуче білій хмарі своїх широких, кучерявих крил. Повільно злітає він до Фільомени, що ледве чує колисливий спів Язиґа.
Коли по часі ясноволоса голова хлопця-варвара виткнулася з-поза муру, Фільомена, притиснувши ручки до грудей, міцно спала під заржавілим якором. Не турбувало дівчинки й те, що западаюче сонце сповивало її своїм нематеріальним, сліпуче-сяйливим пурпуром.
Одного дня зник і єдиний Фільоменин приятель. Хлопцеві набридло заступати пекареві осла, дарма, що пекар не був людина зла й не знущався над Язиґом. Та ж Атал не раб. Він син вільного слуги-закладника, що його забули свої на чужині. Підрісши, вибрав він собі єдину надійну дорогу: вступив у військо до римських лєґій.
– Чи ж побачу тебе ще колись? – обнімала приятеля за шию мала Фільомена.
Атал крутив головою:
– Навряд! Можуть мене послати далеко-далеко.
– А все ж таки, може, зустрінемось?
– Хіба що в твоєму чарівному садку! – потішив її варвар. – Але, – додав щиро, – і на порозі смерти рад би я віддячити тобі за твою ласку, мила Фільоменко! Ти ж бо єдина на чужині звала мене так, як кликала мене моя матуся. Вона й ти – ви дві були добрі для мене. Я молитимусь за тебе твоєму Богові.
І проминули роки.
Не мріяла вже більш Фільомена про райські садки, не чула райських казок і тільки часами у сні бачила ясного Янгола. Тепер вона мала багато праці, бо ж з’явилися менші сестрички й брати. Треба було помагати матері, заступати її й вдома, й на торзі. Тож ходила по воду до далекої криниці, варила, прала, продавала й рибу, й квіти. Особливо квіти, бо ж кожен охотніше купить троянду від молодого дівчатка, як цибулину від зів’ялої беззубої баби.
Саме перед Фльореаліями затрималася Фільомена біля фонтану. Бризкала водою троянди, розложені в кошику на оксамитовому, вогкому моху. Вулиця потопала вдалині в соняшному світлі. Сліпуче, не стримуване хмарами, воно ніби ставило межі щоденному, звичайному життю. За тією світляною запоною починалась апотеоза невмиручої слави, що не знає ані тіней, ані не в’яне, як ці земні квітки, що падали до Фільомениних ніжок разом із бризками води.
Не знати чому наростала в душі тривога, що піднімала її вгору, ростила крила до лету й межувала аж із екстазою. Так виразно й певно відчула зненацька Фільомена, що мета життя – це безкрая радість, така велика й безмежна, що її не може зрозуміти земна
