style="font-size:15px;"> Того дня пішла Фільомена по воду, не знаючи, що знайде там вогонь. А знайшла: як христіянку, засудили її на «вогненну смерть» у живих смолоскипах, що мають у ці свята освітлювати цезарські садки. Там до п’янливих пахощів незчислимих квіток примішається гострий пах смоли та сірки, що ними просяклі тканини, якими огорнені до півтіла живі смолоскипи… І той пах, вкупі зо смородом палевих тіл, – це радощі «божеського» цезаря та його прибічників.
Ще порожні алєї, бо ж пітьма ще не впала на Рим. Сива імла наростає між темними силюетами дерев у глибині цвітучих кущів. Нарешті несміливо моргнула перша зірка. Блимнула своїм ясним оком і зникла, жахнувшись. А небо зблідло й потемніло.
Але земля не така вражлива, як небо: звикла вона до смороду пожарів, стогону вмираючих, випарів безневинної крови…
Залунали ритмічні кроки. Коло кожного стовпа розставили лєґіонерів при людських жертвах, щоб хтось не допоміг засудженим втекти від смерти. Впав рвучкий, короткий наказ, приглушений, бо близько був «божеський» імператор. Нечутно розбіглися босі, півголі раби. Слухняно стали навколішки під кожним стовпом, готові на даний знак запалити приготовлене багаття. На те – раби, щоб виконувати смертні присуди; цього не доручається вартовим воякам. О, вже зашкварчало багаття…
– Атале!
Чи вітер заніс це слово з далекого краю? Чи то чари якісь?..
Вояк із забобонним жахом підвів блакитні очі на «свою» христіянку. Може, й справді, як говорить люд, «чарівники» вони, отсі засуджені на вогненну смерть. Бо хто ж у цілім Римі знає це наймення, що його він сам уже давно забув?
– Атале!..
Глянув уважно й відчув, як серце стало шматком важкого металю й впало глибоко додолу. Глянув ще – й обірвалося воно та й пірнуло в безодню. З ясного, мов перлового личка дивилися на Язиґа ласкаві, глибокі, ніжні очі. Немов би вчора бачив він їх, бачив і те личко любе, що його так часто розглядав між рудими лапами великого якора…
– Мир із тобою, Атале! Не тривожся! – лунає зо стовпа. – Бачиш, я на те тільки озвалася до тебе, щоб ти знав, що от зійшлися ми ще раз.
І усміхнулась…
Мов гарячили щипками бере той ніжний усміх варвара за серце. Так, а може, й дужче, як колись, як пригортала вона, дитина, його самітнього покидька на цім широкім світі…
Такий самий перед очима Фільомени Атал, як і колись, на тісному подвір’ячку в Субурі. Прозорі, блакитні його очі неначе стали ще ясніші на обличчі, опаленому вітрами та спекою різних підсонь розлогої імперії. Швидко чорніють силюети дерев. Немов металеві стовпи чітко вирізьбились обриси на зеленаво-прозорому небі, що стало легше й прозоріше, як було перед хвилею. І заплакало срібними слізьми зірок…
Тихим посвистом пролетів наказ підпалювати «смолоскипи». Раби крешуть вогонь, а Аталові здається, що то Фільоменині очі крешуть його по закривавленому серці. І чує він, як палять його гострі іскри… Ах, нехай згорить у них і цезар… і Рим… і цілий світ… і його життя… Щось більше за кохання, повніше за співчуття, гостріше за біль огортає варвара. Все, що відчував колись, зібралось у цьому тремтінню
