аж поки нарешті Наполеон кличе її до Парижу. Та напочатку обставини, в яких перебуває майбутній володар Европи, не були дуже блискучі. Наполеон має великі плани й надії, але чималі й злидні. Бо ж факт незаплаченого рахунку прачці – Катерині Лефевр – використаний В. Сарду для своєї славної комедії, зовсім не був вигаданий.
З інтронізацією Наполеона-імператора (р. 1804), Летиція дістає титул «Матери його величности» й «апанаж» – міліон франків річно. Але вона мала час довідатись про ціну гроша й не дуже розкидає отой свій «апанаж»…
З першою невісткою Жозефіною де Богарне Летиція не могла погодитися. Занадто обидві були темпераментні – корсиканка й креолка – вони не були здібні уступити в чомусь одна одній. Тож, щоб не робити з імператорських палаців південного базару, Наполеон призначає матері Тріанон, вибудований колись для Марії Антуанети. Цей невеликий палац, поставлений в стилі «пасторалі», найбільш відповідає простим смакам Летиції. З попереднього життя вона не звикла ні до пихи, ні до урочистостей, ні до паради, а тому живе дуже скромно. Французи глузують з неї, що вона оглядається на задні колеса, не витрачає гроша, а складає його «про чорний день». Навіть дочки жартують із цього. І блискуча Кароліна зо сміхом заспокоює матір, що її діти, що майже всі – на престолах, не лишать її в злиднях. – «Аби тільки це довго тривало!» – спокійно відказує досвідчена Мати Королів своїм твердим корсиканським діялектом.
Ніколи не навчилась вона добре говорити по-французькому, бо не хотіла опанувати мови тих, з ким колись особисто воювала. Зо своїми дітьми й з усіма в своєму палаці Летиція користувалася лише рідною, корсиканською мовою. З фактом, що її «Наполіоне» став французом, погодилась лише тому, що став він їхнім імператором. Так, імператором, але ж… чи надовго? Занадто близько пізнала вона боротьбу й військове життя, а тому й знала, що щастя – перемінне, а успіх – не стійний.
В часі першого заслання Наполеона на острів Ельбу Летиція їде до сина, щоб ділити з ним вигнання. Тепер їй дуже стають у пригоді її ощадности. Ними вона утримує мало не цілу родину, бо ж ефемерні королі не сиділи міцно на своїх престолах, розхитаних хуртовиною боротьби.
Останнє заслання Наполеона на острів Св. Гелени, одначе, цілком пригнічує 65-літню Летицію. Особливо, коли їй заборонено слідувати на вигнання вкупі з «генералом Бонапартом» та й не дозволено повернутись на рідну землю, до Корсики.
Держави, що так недавно схиляли глибоко свої голови перед Madame-Mére (Пані-Мамою), тепер не хочуть і чути про те, щоб вона знайшла пристановище на їхній землі. Лише Папа Римський, Пій VII, саме той, хто мав чимало закинути й пригадати Наполеонові, кличе Летицію до Риму й тут дає їй змогу доживати свого віку «в умовах, гідних її поставлення». Майже ще повних 20 років користає Летиція з ласки Папської. Та ж не має вона великих радостей у Вічному Місті. Вона переживає аж трьох своїх старших дітей, а також і свого любого внука, герцога Рейхштадського. Звістка про смерть «молодого Наполеона» була для неї
