спиніться! Сюди нема шляху!
Генерал запитав у тій же мові:
– А що ж ти там робиш, коли там нема шляхів? Йди лишень сюди, ближче.
Десь під нами, в ущелині, щось вовтузилось, бурмотіло й відпльовувалось. Нарешті прозвучали українські слова:
– От і добалакайся з цими нехристями, особливо ж, як чоловік застрягне в ущелині з возом!
Тон слів такий розпучливо-безнадійний, а водночас чути в ньому й безмежну погорду до «нехристів». Хоч і повна пітьма, а ясно бачу того чумака, що стоїть там з рукою в чуприні, уперто дожидаючи, аж поки прив’язаний за ніжку на його мажі півень не проголосить світанку.
Та уяву прогнав мій генерал, що з місця почав знову з «сучого сина» по українському:
– То ти, бачу, здурів, сучий сину, цими дорогами поночі возом їздити? Га? Що ж це тобі – Конотоп чи Золотоноша?!.
І поки генерал приперчував свою щиру мову, з пітьми вималювалась біла, кремезна постать правдивого чумака. Полотняна сорочка, такі самі широчезні штани, солом’яний бриль з великими крисами, а з-під їхньої тіни – довгі білі вуса. Чисто, як із Золотоноші!..
Підійшов гідно до самого генералового аргамака, скинув бриля, витер вуси, немов збирався цілуватись, і мягким, схвильованим голосом подякував:
– Ну ж, і спасибі ж вам, паночку, на доброму слові. От таки привів Господь зо своїми людьми в цій дикій стороні здибатись. І хто б подумав?! Я бо гадав: звісно, нехристі чорномазі. Аж воно, бачу, таки наші люде! Дай же вам, Господи, щасливої дороги…
Козаки миттю увільнили «чумацьку мажу», але мусіли ми ще трохи затриматись, бо ж зустрічний прохав:
– Зробіть, люде добрі, мені старому Великдень… Хай почую ще бодай одно солодке слово! Хоч лайте, аби по-нашому.
Приїхали ми на генеральський «зимовик» по півночі. Генералова цілувалася, сміялась, хрестилася й одночасно готова була згубити сльозу:
– Ах, Боже! Тепер бо такий час, що тремчу й тремчу, поки його нема вдома! Якби ж ти знала, дитино моя, чим йому загрожують розбійники!
– А, лиши! Й зайво не хвилюйся, – знизав плечем генерал. – Ручу тобі, що нічого мені не станеться, бо сьогодні я велів виліпити по всіх заулках, майданах і містах отсю цидулку.
Він витяг з кишені кілька друкованих листочків, подібних на театральні афішки, де було в мовах татарській, вірменській та московській написано приблизно такий текст:
«…Я, Іван Михайлович Зл…ин, всемилостивійшому царю свойому генерал, а вам, сучим синам, – начальник, чув, що ви нахваляєтесь мене вбити. Так от, щоб ви не поранили або не вбили когось помилково, цим оголошую вам, що від нині виходитиму лише в білій черкесці з помаранчевого кольору башликом. Папаху матиму сіру. Коли хочете вбити, вбивайте, лише не забудьте, що тоді ще й ваші правнуки мене споминатимуть»!..
Чи ж не було в цьому «маніфесті» правдивого духу Сіркового, зафіксованого в історичному «листі запорожців до турецького
