них і саме місто зветься «містом пальм», вітали здалеку перші святого Пророка. Хитаючи віялами широких листків, вклонялись Йому, кидаючи під ноги прозоро-сині килими тіневих візерунків. Жінки виносили з домів хворих дітей. З подвір’їв виносили на ряднах або й з ліжком недужих, калік, умираючих. Зігнута в попереку, всім знана бабуся Едида, що вже багато літ не могла випростатись, сперта на короткі палиці, поквапливо совгала назустріч Учителеві.
Дужі діти веселою хмарою непосидючих пташок, з вигуками й верещанням перебігали вулицею. Нарешті, не марнуючи часу, завели гру: коли одна лава співала веселої – друга пританцьовувала; коли ж танцюристи заводили сумної – перша лава вдавала, що плаче[3].
А Рехум все розповідав. Тепер говорив про багатиря Мататію, того, що звуть його «праведним», бо ж ізмалку дотримує усіх приписів Закону.
– Дотримує! А от же, й не пішов за Вчителем… – казав Рехум в схвилюванні, й раптом обома руками затулив собі очі.
– Що, що тобі? Знов не бачиш? – вхопив його за плече гандляр очеретом на стріли.
– Та де?! – закрутив жебрак головою. – Бачу світло! І світ у славі його, немов цар Соломон у вінці променистому… І барва очам моїм усміхається, як лука, квітками весняними вкрита. Тільки ж усе здається мені, що від нині нічого й нікого не повинна душа моя бачити, крім Того, Хто мене уздоровив! – надхнено підніс обидві руки Рехум.
– Але-ле! – знизила плечами Зебуда й подала переконливо: – То тобі з радощів, сину!.. Ум за розум заходить.
– Стривай, стара!.. А чому ж не пішов з Раббі Мататія? – допитувався гандляр очеретом.
Рехум оглянувся, і погляд його впав на невелику, огрядну, кремезну постать митника Закхея, що неначе вся дихала добробутом та задоволенням. Закхей нічого не питався, не виявляв збільшеної цікавости, тільки, стоячи здалека, дивився. Його живі карі очі немов були освітлені червонавими вогниками зсередини. Не мішався до життя натовпу, тільки обсервував юрбу й тішився, бачучи, як рухливо та яскраво в проміннях сонця метушаться люди. Приємно було й те, що ось, знову, як за колишні прадавні часи, на землі діються чуда, а він, Закхея, може чути про них від самовидців. І навіть сам колись може побачити диво. «Гарна річ – життя…» – ткала думка казкову м’яку запону. І за тією зникли неестетичні прояви життя, ті, що на них не любив звертати уваги Закхей. Було йому досить тільки того світу, який давав приємність. А про той – інший, – що існував іще десь, – він намагався не згадувати та найдокладніш забути.
Рехум зауважив той «чужий» митників погляд. Підсвідомо відчув, що відмежовувало того, обсипаного дарами й ласками долі випасеного чоловіка від них, скривджених дітей вулиці, пасинків життя. Вмить зникло світло надхненої радости, й, мов чорною хмарою, затемнилось наростаючою заздрістю. Нестримно закортіло вразити, зганьбити того маючого задоволеного життям «грішника».
– Чому не пішов? Та тому, що Мататія – багач! – відповів Рехум, навмисне підвищивши голос. – Тому, що, як говорить
Пор. Єв. Матвія. XI. 16–17.
