чоло високе мармурами нових палаців. Засипала вулиці квітками народніх одягів. Та ж поміж радісними обличчями дітей щасливої Праги все частіше почали об’являтися розпачливі постаті сиріт-безбатьченків. Тих, що їм відібрано все. Навіть наймення само.
І пізнала Прага сум їхніх очей. Згадала тих, що колись, як замовк був «Німий», з такими ж очима не з доброї волі поквапливо покидали її. Ішли шляхом розпуки і болю в чужі світи. Без надії, без віри в поворот, без сили на дальшу борню…
– «Exulanti!»… – спустила Прага на розрадувані свої очі повіки хмар.
– Вигнанці!..
І озвалася в серці її кров Пржемисла-Орача. І пожаліла вона смутних. Бо ж хто за плугом ходить, орючи ниву в поті чола на хліб, – той, щоправда, не розкидає на вітер Божого дару, але ж голодному приходькові поміч дає. Бодай хоч скибочку хліба. А що «не єдиним хлібом живе людина», – знала це Прага. Чи ж могла вона забути, скільки пролилося в ній крови за «Слово Боже» та за «Духа»?.. І відчинила двері також і Божому Слову. І саме там, де спить мовчазним сном онімілий з розпуки «Німий». Саме там відчинили двері храму Божого тим, що прийшли хресною дорогою народа-вигнанця[6].
Та ж брязкіт іншого металю – млявий і скупий, брязкіт-дзвін, що кличе щоденно служити дочасному, так легко приглушує в розбитому серці людському тихий заклик:
– «Прийдіть до Мене, струджені!»…
Заглушує не тільки заклик тихого. Громів небесних не чують вигнанці за голосом розпуки та злоби, за стогоном болючим:
– «Vae victis!»…
За скрипом і скреготанням стиснутих з образи зубів:
– «За що?.. Про що? Чому – саме мені»?..
За шепотом братньої ненависти, неситої, вічно-пекучої заздрости…
І мовчки дивиться з високої, старої дзвіниці «Німий» на маленькі гуртки понурих, що приходять сюди в неділі й свята. Дивиться… і жде.
Та раз у рік на коротку хвилю повертається життя в його мосяжне серце. У Великий Четвер прокидається «Німий» зі сну. Тоді міцно здрігається мідяне тіло й виривається з оков. А як зо всіх церков католицьких полинуть дзвони до Риму, – тоді з вежі Клєментіна відлітає й «Німий». В той бо час, як і всі дзвони інші, набуває він крил ангельських. Та ж тільки всі інші летять, щоб співати нечутний людям гимн для тих, хто підтвердив Правду свою кров’ю власною на аренах Колізею, де життя Духа повстало з дочасних ідеалів-снів. А «Німий» не летить з ними. Не сміє він злити свій голос у загальному хоралі дзвонів, не сміє співати «Воскрес!» – той, хто повірив у вічність смерти…
Нечутно й журно, як нічний птах, летить «Німий» на Схід, до Чорного моря, Евксинського Понту. Там сподівається він повернення голосу, там має дістати рух живих сердець його мідяне серце для радісного співу прийдешньому Воскресенню. В сумній пітьмі кружляє «Німий» чорним буревісником над неспокійним, зі всіх морей найлютішим. Спускається нижче, все нижче, мов чайка, черкає крилом по воді й рине дельфіном у чорну глибінь.
Чеська влада дозволила заложити в Клєментіні українську греко-католицьку парохію.
