слово Гатасу, з малюнків руки її, богами надхненої, з’явились кораблі могутні. До Землі Пунт[11] і ще далі понесли вони славу Кемі.
Таж більш як славу й перемогу кохала Гатасу край свій та брата й чоловіка свого – Тутмеса. А що не відала вона страху, і славою, як льотоса квіткою, голову свою прикрашала, – то вирішила два ті свої кохання злити в одно. Хотіла, вирікшись особистої слави, на Тутмеса, мов вінок, покласти всю славу, що була в Землі Кемі. І на пам’ятних дошках, на храмах, палацах, пільонах знищила вона наймення своє, лишила ж єдине, одиноке наймення Тутмесове. А в ніч ту, коли так вчинити постановила, до Сфінкса прийшла Гатасу, спираючись, як Ізида на Гора, на рамено Тутмесове. Але даремно:
– Кохання… Любов… – промовляла.
Даремно і Тутмес – володар, що з сорока чотирьох боїв повернув переможцем, даремно і він:
– Слава… Край рідний, – голосом сильним і певним гукав.
Даремно на слова ті польниці-сурми мідяні голосно йому відповідали.
Володар Пустині мовчав і не рухнувся…
Та ж серця шляхетні не знають образи чи гніву. Й не уразились мовчанкою Сфінкса Гатасу й Тутмес, як сталося те з Аменемхетом. Не відвернулись, не кляли його, але ж на згадку про повінь щастя свого звелів Тутмес оздобити диском золотим Сфінксові голову, щоб кожного ранку промінням іскристим обсипав його відроджений Ра[12], як обсипає кожного дарами той, хто серце має щасливе…
І знову, як хвилі Великого Нілю, утекли роки і століття. Озирис-Рамзес-Міямун, син могутнього Сеті, володів Землею Кемі та збільшував славу її. Після перемоги Кадешської над тими, що має до них глибоке й непереборне презирство Амон Великий, над тими, що звуться огидно хититами ганебними, прийшов до Сфінкса і Рамзес. Та ж даремно уста, що призвичаїлись розказувати і славі самій, вимовляли рішуче й твердо:
– Влада!.. Перемога!..
Повна мовчання лишилась пустиня. Мовчала й безодня небес і сам Сфінкс. Та ж не відступився Рамзес відразу, бо ж вікова й ніде не знав він відступлення. Ніч і ще день просидів він біля Сфінкса. Молився, питався богів і прохав, щоб сказали йому таємницю. На другу ж ніч, повернувши до Теб, звелів скрибам своїм записати так:
«Природу земську уявляє з себе Володар Пустині, Сфінкс, жорстоку, звірячу, про що свідчать і гострі кигті, і лев’яче тіло. А що на пісок спирається він, там, де було дно колишнього моря, то це знак, що з вод Передвічних повстало все.
Поземського пороху тримається Сфінкс, бо ж поки в тілі земському природа поземська, – воно є донькою пороху. Та ж дух, що в тілі земному жиє, якщо він вже прокинувсь, до виходячого сонця підносить свій зір. І обличчя, освітлене сяйвом Світла Вічного, стає обличчям людським, опроміненим спокоєм шляхетим і мудрістю.
Отож, тоді обличчя людське та людський дух опанують тілом-матерією, хоча б було тіло й кам’яне, лев’яче. Тоді й зоря засяє над чолом не Сфінкса-потвори, а Сфінкса-Символу».
Земля Пунт дуже далека від Єгипту, але докладно невідомо, яка саме.
Ра – бог сонця.
