увійшов до кімнати. Ставши за ним, Фарід побачив скулену на ліжку постать. Її страх викликав нудоту. На сусідньому ліжку лежала мертвячка. Простирадло просякло кров’ю.
Ватаг вийняв ножа з кишені й підрізав горло цій п’ятій.
По тому весь гурт вийшов із будинку – так само непомітно, як і ввійшов. Десь у пітьмі чекала автомашина. На світанку Ель-Квед і п’ять убитих жінок залишилися далеко позаду.
Це сталось у травні 1993 року.
Лист надійшов до Істада 19 серпня.
Проштемпельований в Алжирі, отже, надійшов від матері. Донька не квапилася розпечатати конверт. Хотіла прочитати листа в тиші та спокої. Конверт товстий, а це значить, що в листі чимало сторінок. Від матері не було вістки вже понад три місяці. Певна річ, тепер вона захотіла багато чого розповісти. Донька залишила листа на столі у вітальні. Трохи дивно, чому цього разу прізвище й адресу надруковано на машинці. Безперечно, пояснення знайдеться в самому листі. Мало не опівночі вона відчинила балконні двері й сіла у шезлонг, що ледве поміщався між квітами у вазонках. Була чудова тепла серпнева ніч. Може, одна з останніх таких ночей цього року. За порогом уже стояла осінь. Відкривши конверт, жінка почала читати.
Заплакала аж тоді, коли дочитала до кінця й поклала аркуш перед собою.
Було видно, що написано жіночою рукою. Про це свідчив не тільки гарний почерк. Невідома жінка постаралася добрати найделікатніші слова, щоб якнайменше вразити розповіддю про жахіття, яке сталося.
Але делікатність не зарадить. Важить лише те, що сталося. Нічого більш.
Ця звістка надійшла від Франсуази Бертран, яка служила в поліції. Скоріше за все, обіймала посаду слідчого в Центральній алжирській комісії у справах убивств. Отож на службі їй випало ознайомитися з подіями, що відбулися травневої ночі в Ель-Кведі, місті на південний захід від Алжира.
Усе видається ясним, зрозумілим і жахливим. Невідомі злочинці вбили чотирьох французьких монахинь. Цілком певно, це скоїли фундаменталісти, які вирішили вигнати всіх чужоземців, ослабити й знищити державу, а на її місці встановити свою – ісламську. Чотирьом черницям підрізано горло, по вбивцях не залишилося ніяких слідів, крім крові, густої скипілої крові.
Але там була ще й ця п’ята жінка, шведська туристка, яка вже кілька разів подовжувала свій термін перебування в Алжирі й випадково загостювала в монахинь тої ночі, коли прийшли невідомі з ножами. У її сумочці знайдено паспорт на ім’я 66-річної Анни Андер, що легально перебувала в країні, маючи туристичну візу. У сумочці також лежав авіаквиток з датою повернення до Швеції. Вбивство чотирьох монахинь завдало великого клопоту політикам. Щоб не було більшого, ті натиснули на співробітників комісії у справах убивств із вимогою підлаштувати так, буцімто ця шведка – з усього судячи, одинока подорожня – не була п’ятою жертвою. Буцімто вона загинула не у віллі цієї фатальної ночі, а в дорожньо-транспортному випадку, і поховали її як неопізнану особу в невідомій
