першої збірки він надіслав великим стокгольмським видавництвам. За якийсь час ці машинописи почали поверталися з короткими відмовами на готових бланках. Усе-таки один редактор завдав собі труду додати особистий коментар – повідомити, що ніхто не подужає читати вірші, у яких ідеться тільки про птахів. «Нікого не зацікавить духовний світ трясогузки», – написав він.
Відтоді він уже не звертався до видавців. Сам оплачував кошти видання. Проста палітурка, чорний текст проти білого тла. Нічого коштовного й надмірного. Слова між обкладинками – ось що важливе. Попри все, багато хто усі ці роки читав його вірші. Багато хто також висловив визнання.
І ось написано ще одного вірша. Про середнього дятла, гарного птаха, якого вже не побачиш у Швеції.
«Пташиний поет, – подумав старий. – Чи не весь мій доробок – про птахів. Про лопотання крил, нічний шелест, самотній закличний крик десь у далині. У світі птахів я відчуваю найглибші таємниці життя».
Повернувшись до стола, він узяв аркуш. Нарешті вдалася ця остання строфа. Старий впустив папір на стіл. Ідучи великою кімнатою, відчув, що в спині щось кольнуло. Невже захворів? Щодня він шукав ознак того, що починає підводити тіло. Усе життя старий був у добрій формі, не курив, не пив, помірковано харчувався. Завдяки тому мав добре здоров’я. Але скоро стукне вісімдесят. Наближається кінець вділеного йому часу. Зайшовши на кухню, він налив собі чашку кави з незмінно ввімкненої кавоварки. Тільки що написаний вірш переповнював душу смутком і радістю.
«Осінь віку, – подумав він. – Влучна назва. Все, що я пишу, може виявитись останнім. Нині вересневий день. Осінь. І в календарі, і в житті».
Принісши чашку кави у вітальню, старий обережно сів в одне з бурих шкіряних крісел, які супроводили його вже понад сорок років. Купив їх, щоб відзначити успіх, коли очолив агенцію «Фольксвагену» на півдні Швеції. На маленькому столику поряд підлокітника стояла фотографія Вернера-вівчарки, якого старому бракувало більш, ніж будь-кого з усіх псів, що скрашували йому життя. Постаріти – це осамотіти. Повмирали люди, які наповнювали змістом існування. У країні тіней зникли й собаки. Невдовзі в живих залишиться тільки він. Якоїсь миті в житті кожен стає одним-один на весь світ. Цю думку він недавно спробував передати віршем. Не вдалося. А чи не варто було б іще раз спробувати, коли завершено елегію про дятла? Але ж він може писати тільки про птахів. Не про людей. Птахів можна зрозуміти. Люди переважно незбагненні. Чи збагнув він хоч раз самого себе? Писати вір ші про незбагненне – це все одно, що вдиратися в заборонену зону.
Заплющивши очі, старий раптом пригадав телевізійну вікторину наприкінці п’ятдесятих чи на початку шістдесятих років. Телевізор був іще чорно-білий. Косоокий молодик із напомадженим водою волоссям вибрав тему «Птахи», впорався з усіма запитаннями й одержав за це чек на десять тисяч крон – казкову суму, як на той час.
Поет перебував тоді
