кивнув і пробурмотів щось нерозбірливе. Годі було сподіватися на прихильнішу відповідь. У Лімгамні їх зустріла Гертруда – батькова друга дружина – й повезла автомобілем додому. В Істаді Курт вийшов, а коли ввечері зателефонував мачусі, щоб дізнатися, чи все гаразд, вона відповіла, що тато вже сидить у своїй студії й малює пейзаж на звичний мотив – захід сонця над нерухомим, безвітряним краєвидом.
Курт Валландер встав із ліжка й пішов на кухню. Пів на шосту. Він поставив кип’ятити воду. Чому батько вийшов уночі? Чому сидів на сходах? Чому блищали його очі там, біля фонтана?
На ці запитання не було відповідей. На якусь мить син побачив таємний внутрішній батьків пейзаж і мав доволі здорового глузду, щоб не перейти невидимої межі. Ніколи не розпитуватиме про цю самотню прогулянку нічним Римом.
Поки запарювалася кава, Курт зайшов до ванної й радо відзначив, що виглядає здоровим та енергійним. Сонце вибілило волосся. Либонь, прибуло ваги через оті спагеті. Але не варто зважати на вагу. Він гарно відпочив. Це головне. Дуже добре, що ця подорож здійснилася.
Не завдавала прикрощів думка, що скоро, за якусь годину, доведеться знову стати поліцаєм. Зазвичай після відпустки не дуже-то й хотілося повертатися на роботу. За останні роки ця нехіть відчутно посилилася. Бувало, Валландер усерйоз подумував, чи не варто покинути поліцію й підшукати інше місце – хоча б у службі безпеки якоїсь фірми. Але він природжений поліцай. Це переконання визрівало повільно й невідклично. Кимсь іншим він ніколи не стане.
Миючись під душем, Курт думав про події цього гарячого літа, про першість світу з футболу, таку щасливу для збірної Швеції. Згадалися виснажливі пошуки серійного вбивці, який зрештою виявився божевільним чотирнадцятирічним хлопчаком. У Римі немовби випарувало з пам’яті все прикре й разюче, що трапилося влітку. Тепер воно пригадалося. Тиждень відпустки нічого не змінив. Треба повернутися до світу буднів.
Курт сидів за кухонним столом аж до сьомої. Ненастанно барабанив дощ. Італійська спека стала далеким спогадом. У Сконе прийшла осінь.
О пів на восьму він вийшов із квартири й машиною добрався до місця роботи. Водночас приїхав його співробітник Мартінсон і припаркував авто поряд. Похапцем привітавшись під дощем, вони поспішили до вхідних дверей.
– Як відпочивалося? – поцікавився Мартінсон. – Я радий тебе бачити.
– Батько дуже задоволений.
– А ти?
– Гарна випала мандрівка. Було спекотно.
Вони увійшли всередину. Ебба, що понад тридцять років працювала секретаркою в істадській поліції, привітала Курта широкою усмішкою.
– Хіба можна так засмагнути у вересні в Італії? – здивувалася вона.
– Так, – відповів Валландер. – Треба виставлятися на сонце.
Ідучи коридором, він подумав, що треба було привезти якусь пам’ятку Еббі, і дорікав собі за нездогадливість.
