насправді сталося з Вашою матір’ю». Змушена порушити вірність поліційній службі, Бертран попросила нікому й ніде не відкривати її імені. «Я виклала правду, – цими словами вона закінчила свого довгого листа. – Мабуть, помилилася, розповівши Вам про те, що сталося. Та чи змогла б я повестися інакше? Я знайшла сумочку з листами, які мати написала дочці. Отож пояснюю Вам, як вони потрапили до мене, і надсилаю їх на адресу призначення».
У конверт вона вклала незакінчені листи.
Долучила також паспорт Анни Андер.
Дочка не стала читати цих листів. Поклавши їх на балконну підлогу, вона ненастанно плакала. Аж на світанку звелася з шезлонга і пішла на кухню. Довго й нерухомо вона сиділа за кухонним столом. У голові була порожнеча. За якийсь час повернулася змога думати. Враз усе видалося дуже простим. Прийшло усвідомлення, що всі ці роки вона лишень ходила й чекала. Досі донька не тямила цього. Не знала, чого чекає. Не знала навіть, що взагалі чекає. Тепер уже знає. Є завдання, і не треба довго чекати, щоб виконати його. Час наспів. Матері немає. Двері розчахнулися навстіж.
Вона встала й рушила до спальні. Там витягла з-під ліжка скриньку, вийняла з неї коробку з аркушами паперу та конторською книгою, принесла на кухню й розклала аркушики на столі. Знала, що їх сорок три, а один із з них позначено чорним хрестиком. Тоді донька почала розгортати їх – один за одним.
Хрестик стояв на двадцять сьомому з ліку папірці. Вона розгорнула книгу й, пробігши очима низку імен і прізвищ, дійшла до двадцять сьомого рядка. Дивилася на ім’я та прізвище, яке сама туди вписала, й у пам’яті помалу спливало обличчя.
Тоді донька згорнула книжку й зібрала папірці в коробку.
Мати померла.
Уже немає сумніву. Вороття теж немає.
Дочка перегодить рік. Щоб відгорювати, щоб приготуватись. Але не довше.
Вийшовши на балкон і закуривши цигарку, вона дивилася на місто, що прокидалося. З-понад моря насувала негода.
Зразу ж по сьомій жінка лягла спати.
Був ранок 20 серпня 1993 року.
Сконе
21 вересня – 11 жовтня 1994 року
Розділ 1
Минула десята година вечора, коли він нарешті впорався з віршем.
Останні строфи важко писалися й забрали час. Поет прагнув, щоб вони звучали меланхолійно й водночас чарівливо. Кілька варіантів він не довів до кінця й викинув у сміттєвий кошик. Двічі був ладен піддатися. Та ось перед ним на столі лежить вірш. Елегія про середнього дятла, що зникає у Швеції. Востаннє його тут бачили на початку 1980-х. Ще одного птаха витіснила людина.
Поет встав з-за письмового столу й випростався. З кожним роком дедалі важче висиджувати довгі години, схилившись над письмом.
«Годі вже писати вірші такому стариганові, як я, – прийшло йому на гадку. – Думки діда сімдесяти
