віддав папку з паперами.
– Можемо звернутися до неї самої, – відповіла Анн-Брітт. – Крамниця відчинена.
Валландер відчинив двері. Теленькнув старосвітський дзвоник. Запахи навіяли спогади про римські сади. Клієнтів не було. Із підсобної кімнати вийшла жінка років п’ятдесяти й кивнула їм.
– Я привела свого колегу, – озвалася Геґлунд.
Валландер привітався.
– Я читала про вас у газетах, – сказала жінка.
– Сподіваюся, нічого поганого там не було, – відказав він.
– Не було, – запевнила жінка. – Тільки добрі слова.
Ще в машині Валландер дізнався з нотаток співробітниці, що цю квіткарку звати Ваня Андерссон і що їй п’ятдесят три роки.
Він помалу походжав по крамниці. За давньою, вкоріненою звичкою пильнував, куди ставити ноги. Вологий аромат квітів викликав спогад за спогадом. Обійшовши прилавок, інспектор зупинився біля дверей до підсобної кімнати, засклених угорі. Свіжа замазка. Саме тут пробрався всередину злодій чи злодії. Валландер розглядав підлогу, покриту пластиковими плитками.
– Мабуть, ось тут і були плями крові, – припустив він.
– Ні, – заперечила Геґлунд. – У торговельному залі.
Здивувавшись, Валландер наморщив лоба й слідом за нею повернувся до торговельного залу. Геґлунд стала посеред кімнати.
– Ось тут, – сказала вона. – На цьому місці.
– А під розбитою шибкою не було плям?
– Не було. Тепер розумієш, чому все це видається мені таким дивним? Чому кров пролилася тут, а не біля вікна? Звичайно, за умови, що порізався той, хто розбив шибку.
– Хто інший міг би порізатися? – спитав Валландер. – Ото ж бо. Хто?
Валландер ще раз обійшов приміщення. Пробував уяви ти хід подій. Хтось розбив шибку й забрався в крамницю. Посередині торговельного залу підлога заплямована кров’ю. Нічого не вкрадено.
У кожному злочині є своя логіка і план дій. Звісно, якщо злочинець не божевільний. Інспектор знав це з багаторічного досвіду. Але щоб хтось здуру вламався в крамницю й нічого не вкрав? Таке не держиться купи.
– Хтось таки накапав крові, – сказав він.
На його подив, Геґлунд похитала головою.
– Не накапав, – заперечила вона. – Пролив калюжку.
Валландер задумався. Мовчав. Не мав що сказати. Він обернувся до продавщиці, що стояла трохи віддалік і вичікувала.
– Отже, нічого не вкрали?
– Нічого.
– Навіть кількох квіток?
– Як видно, нічого не бракує.
– Невже ви завжди точно знаєте, скільки у вас тут квітів?
– Так.
Жінка відповіла впевнено й відразу. Поліцай кивнув.
– Чи можете пояснити, чому сюди хтось вламався?
– Не можу.
– Це не ви власниця крамниці?
– Власник зветься Єста Рунфельдт.
