видно, що Тюрен справді занепокоївся. Однак Валландер із досвіду знав, що переважно загадки таких зникнень вирішуються самі собою. Рідко коли стається щось серйозне.
– У нього немає сусідів? – запитав Валландер.
– Дім стоїть на відлюдді.
– Що, по-вашому, могло статися?
Свен Тюрен відповів відразу й рішуче.
– Гадаю, Ерікссон мертвий. Мабуть, хтось убив його. Валландер мовчав. Чекав пояснення. Не дочекався.
– Чому ви так гадаєте?
– Бо все геть не так, як мало б бути, – відповів Тюрен. – Завжди, коли Ерікссон замовляв паливо, я заставав його вдома. Він не залишив би кавоварки ввімкненою й не покинув би дверей незамкненими. Нехай навіть ненадовго вийшов прогулятися на своїй садибі.
– Чи не здалося вам, що в житло хтось проникнув?
– Ні, все мало вигляд як завжди. Крім цієї кавоварки.
– Отже, ви бували там раніше?
– Кожного разу, коли я привозив мазут, Ерікссон запрошував мене на каву й читав свої вірші. Він жив одинцем, тож, мабуть, був радий мене бачити.
Валландер задумався.
– Ви припустили, що Ерікссон мертвий і що його могли вбити. З якої причини? У нього були вороги?
– Не знаю.
– Але він заможний?
– Так.
– Звідки ви це знаєте?
– Всі це знають.
Валландер облишив цю тему.
– Подивимося, – сказав він. – Напевно, знайдеться природне пояснення, чому він зник. Так зазвичай буває.
Поліцай записав адресу. На його подив, садиба мала назву «Самотність».
Валландер провів Тюрена до приймальні.
– Я певен, що сталося щось лихе, – наголосив Свен Тюрен на прощання. – Ерікссон не дозволив би собі замовити мазут і кудись поїхати.
– Я вам зателефоную, – пообіцяв Валландер.
Цієї миті до приймальні ввійшов Ганссон.
– Що за йолоп загородив бензовозом в’їзд? – сердито спитав він.
– Це я, – спокійно відказав Тюрен. – Уже їду.
– Хто це? – поцікавився Ганссон, коли той вийшов.
– Він повідомив про зникнення, – відповів Валландер. – Чи чув ти про письменника Гольґера Ерікссона?
– Письменника?
– Або ж торговця автомобілями.
– Котрого з цих двох?
– Це одна й та сама особа. Зі слів цього шофера, Ерікс сон зник.
Колеги принесли собі дві чашки кави.
– Шофер сказав це серйозно? – спитав Ганссон.
– Принаймні видавався занепокоєним.
– Я вже його ніби десь бачив, – припустив Ганссон.
Валландер шанував Ганссона за чудову пам’ять. Якщо забував чиєсь ім’я чи прізвище, звертався переважно до нього.
– Його звуть Свен Тюрен, – підказав Валландер. – Признався мені,
