відчув її молодість – її необгранковану, зверхню дитинність.
– Люба, – мовив він, – багато хто огидний з різних причин.
– Більшість людей, звісно, свині, – радісно погодилася Еґґ. – Ось чому я так бішуся через старого Беббінґтона. Бо розумієте, він був такий милий. Він готував мене до конфірмації і все оце, і хоча, звісно, багато чого в цій справі – маячня, але він був дуже приємний. Розумієте, містере Саттертвейте, я дійсно вірю в християнство, не так, як моя мама, – в книжечки і ранні служби і такі речі, – але глибоко, як в історичне явище. Церква запруджена пауліанськими традиціями – у церкві, власне, безлад, – але з християнством як таким усе гаразд. Тому я і не можу долучитися до комунізму, як Олівер. На практиці наші принципи дуже схожі: все спільне, все належить усім, але різниця в тому, що… ну, не буду в це заглиблюватися. Але Беббінґтони були істинними християнами. Вони не засуджували, не лізли в чужі справи, не таврували, вони завжди з добротою дивилися на людей, на події. Завжди такі лагідні, і Робін…
– Робін?
– Їхній син… Він поїхав до Індії, і його там убили…
Я… я була в нього закохана…
Еґґ блимнула. Задивилася на море…
Потім її увага повернулася в теперішнє, до містера Саттертвейта.
– Тож, розумієте, мені досить важко все це переживати. Особливо якщо це була не природна смерть…
– Моя люба!
– Ох, ну все ж це збіса дивно! Ну ви мусите визнати, що це дивно!
– Але ж ви сама щойно практично підтвердили, що в Беббінґтонів немає жодного ворога в цілому світі.
– Ось тому це і дивно. Я не можу вигадати жодного притомного мотиву…
– Фантастично! Але ж у коктейлі нічого не було.
– Хтось міг вколоти йому ін’єкцію.
– З отрутою, яку південно-американські племена індіанців використовували для стріл? – м’яко поглузував містер Саттертвейт. Еґґ вишкірилася.
– Саме так. Стара добра отрута, яка не лишає слідів. О, ви зверхньо кпините з цього. Можливо, одного дня ви дізнаєтеся, що ми мали рацію.
– Ми?
– Ми з сером Чарльзом.
Вона трохи зашарілася.
Містер Саттертвейт подумав рядками, відомими серед його покоління, коли в кожній книжковій шафі стояли «Цитати на всі випадки життя».
За неї вдвічі старший,
Старовинним мечем поранено йому щоку
Засмаглу, зранену, та все ж підвівши очі,
Так покохала, ніби доля – він.
Йому стало трохи соромно за те, що він думає цитатами, тим паче з Теннісона, про якого зараз мало згадують. До того ж хоч сер Чарльз був і засмаглий, та ран від меча на його обличчі не було, а Еґґ Літтон-Ґор хоч і була, безумовно, схильна до здорової пристрасті, але навряд чи збиралася гинути від любові й поневірятися по ріках на баржі. У ній не було нічого від лілейної діви Астолату[2].
«Окрім, – подумав Саттертвейт, – її молодості…»
Дівчат
Йдеться про героїню артуріанських легенд Елейну з Астолату, чиє нерозділене кохання до Ланселота Озерного у своїх поезіях оспівав Альфред Теннісон. (
