Іванка стисли дівочі плечі, Сашунька побачила дику люту пристрасть у його божевільних очах і злякалася: зараз він зробить із нею щось страшне, непоправне – те саме, чим лякала тіточка Марта!!! Закохані пильно дивилися одне на одного й переривчасто дихали, не рухаючись.
– Ні, так не можна! Не по-людськи це! – закричав Іванко, але відразу ж пригорнув попівну до свого гарячого тіла. Руки князя ковзали по її спині вгору й донизу, Сашунька притискалася до коханого щосили. Іванко завмер, не розтискаючи обіймів, тоді вона оповила руками його шию, припала до його вуст, почала цілувати як божевільна, намагаючись у такий спосіб виявити все своє кохання…
Але милий раптом відсторонився, різко скочив, при цьому Сашунька ледь не впала. Князь підхопив її, акуратно посадив на ліжко й широким кроком вийшов з кімнати. Попівна встигла помітити, що його обличчя сполотніло від жагучої боротьби із самим собою.
За якийсь час Іванко повернувся в супроводі батька Гаврила й тіточки Марти. Сашунька скам’яніла, оскільки ніяк не очікувала, що коханий отак зненацька виставить перед рідними її ганьбу! Однак, швидко отямившись, приречено промимрила:
– Батечку і тітонько, я негідна грішниця, ані краплі не варта вас… та попри все, я кохаю Іванка й буду кохати все життя!!! Якщо можете, не засуджуйте мене за це. Я не хочу жити без коханого, тому… жити в миру…
– Стій! Зупинись! Дай-но нарешті мені слово мовити! – перервав попівну князь і заговорив тихим, але твердим голосом. Сказав, що відтепер самим своїм життям завдячує і цілительці Марті, й милій Сашуньці. Що не давав родині поважного священнослужителя Гавриїла Лісовського ніякого приводу вважати себе негідником, який заради розваги паплюжить дівочі долі. Що кохає Олександру настільки ж міцно, як і вона його. Що покохав, ледь побачив, і що одне лиш нездужання через нанесені татарами поранення завадило йому освідчитись. І тому…
Тут Іван похитнувся, попівна миттю кинулась до нього, але не втримала… Наступної ж миті обоє впали на коліна посеред кімнати, і князь звернувся до батька коханої:
– Благослови нас, панотче! Благослови мене й дочку свою! Вибач, що не засилаю до тебе старостів за нашими стародавніми звичаями – не склалося, як бачиш… Зате особисто я, князь Іван Михайлович Вишневецький, прошу в тебе руки й серця твоєї дочки: нехай стане моєю законною дружиною перед Богом і людьми!..
Як же міг священик відповісти відмовою на цю щирість?!
Отак молодий князь Іван Михайлович і освідчився дочці рогатинського попа Олександрі-Анастасії, а незабаром і обвінчався з нею в місцевій церкві. Цього разу запис у церковній книзі було зроблено негайно. Весіллячко вийшло скромним, у тихому сімейному колі. Але це нічого, що весілля непоказне – аби тільки коханий не припиняв любити щасливу дружиноньку до самої смерті!..
Ледь одужавши, по розкислій від дрібних весняних дощиків дорозі Вишневецький умчав у супроводі слуг навздогін своєму загону, який вже виступив без проводиря у черговий похід проти татар.
А через якийсь
