дивлюся, вже два тижні протягнула, зараз от на третій пішла.
– Третій тиждень… Ой, а чи довго мене везли сюди?
– А хто ж його знає, дитинко!
– Тоді скажіть, де це я?
– У полоні, Настусю, де ж іще…
– У полоні?!
– Ну так, у кримчаків.
– Ой?! Невже ж у самому Криму?!
– Що ти, що ти! До Криму того, мабуть, далеченько… Тут у них посеред голого степу начебто поселення тимчасове, кочовище чи як його ще назвати можна! Загалом-то, сюди бусурмани звозять усе, що довкола награбувати встигли. Такі от справи, Настусю.
– Настуся, Настуся… Мене…
Вона трохи забарилася, потім заперечила рішуче:
– Ні, мене не так звуть!
– А як же тоді, дитинко?
– Як?..
Тієї ж миті колишня рішучість зникла, змінившись непевністю: можливо, її колись справді звали Настусею… але нечасто й начебто жартома… Але по-справжньому ж так не буває! Якимсь іншим було ім’я – от тільки яким саме?!
– Не знаю, – зізналася нарешті.
– Ну що ж, отже, відгукуйся на Настусю, поки не згадаєш!
– Добре… А вас як звати?
– Ганною.
Знахарка ще раз напоїла її трав’яним відваром, перемінила пов’язку на голові, тицьнула в руку половинку зачерствілого коржа і залишила у спокої. Так було й наступного дня, до вечора ж усі несподівано ожили, заметушилися. Ганна, проходячи повз неї, шепнула потихеньку, що татари зібралися переганяти їх на нове місце, тому що за ними нібито погналися козаки. І хоча нестерпний біль так і розривав голову, у серці зародилася слабка надія: а раптом станеться диво – загін козаків наздожене їх і звільнить бранців?!
Разом з тим виникла й поступово зміцніла впевненість…
Так-так, справді, у неї ж є коханий!
Хоробрий, героїчний, котрого кличуть…
Кличуть!..
І хоч ім’я вона згадати не могла, але чомусь твердо впевнилася: це він, саме він – її суджений – веде по сліду мерзенних викрадачів загін хоробрих козаків, він звільнить її, вирве з хижих пазурів кримчаків!!!
Як раптом…
– Іванко! Тіточко Ганно, його Іванком кличуть!!!
– Кого, мила?
– Чоловіка мого! Це він, він веде козаків, щоб нас порятувати, я знаю!..
– Хто він? Твій чоловік?
Не зважаючи на недовірливість у голосі знахарки, вона палко вигукнула:
– Ну так, адже він… Ну так, він же князь!!!
– Князь?
Літня знахарка недовірливо оглянула жалюгідне лахміття, у яке була вдягнена молодиця, яка, мабуть, з’їхала з глузду. Нічого не сказавши, відійшла подалі: мало чого можна чекати від божевільної?! Втім, звідки Ганні знати, що все почуте – найчистіша правда! Хоча вона й не могла нічим підтвердити свої слова, однак відчуття власної правоти для неї самої вистачало з надлишком. Справді, деякі речі вмирають лише разом з людиною, а поки живий, їх нічим
