Я на нього… а він, отже, як замахнеться – і!..
Не дослухавши його, Іван міцно замружився, ткнувся обличчям у долоні й тужливо застогнав.
Безсумнівно, це був той самий кинджальчик з дамаської сталі, що він подарував своїй молодій дружині й поводженню з яким навчав її особисто. Та обставина, що слугу Олізара поранив клятий татарин, могла означати лише одне: зброя перейшла до кримчака… ясна річ, із чиїх ніжних милих рученяток!!!
О-о-о, невже ж трапилося найжахливіше із усього можливого?!
Що сталося з Олександрою і з їхнім немовлям-синочком?!
А зі знахаркою Мартою?..
А зі старим пияком-панотцем Гавриїлом?..
О-о-о, горе, горе!..
Але яка користь з того, щоб сидіти на коні посеред засніженого лісу?! Скоріше, скоріше туди – в Рогатин!!!
Вишневецький відвів долоні від обличчя, божевільними очима знову подивився на руків’я кинджальчика. Найбільше йому хотілося вихопити зброю з рани, пригорнутися до неі губами й цілувати, самозабутньо цілувати предмет, якого зовсім нещодавно торкалася вона – кохана жінка, його дружина перед Господом Богом і людьми…
Проте водночас князь розумів, що це найчистіше божевілля: клинок для того й залишили на місці, щоб поранений не сплив кров’ю! Витягнувши кинджал, він неодмінно вб’є хороброго козака, який ціною власного життя намагався вберегти від рук поганців Олександру й їхнього синочка Дмитрика!..
– Ну, от що, – нарешті звернувся Іван до своїх людей, – відвезіть пораненого у Вишнівець і простежте, щоб про нього подбали й поставили на ноги. А ти…
Він обернувся до проводиря обшарпанців і продовжив:
– Відправ разом з пораненим когось зі своїх, котрий слабший від решти. Інші ж, з тобою включно, поїдуть з нами.
– Як це, княже?! – спробував заперечити проводир.
Не знайшовши за потрібне хоч якось відреагувати, Вишневецький звернувся до пораненого:
– Як звати тебе?
– Захаром…
– Дивись-но мені, Захаре, лікуйся добряче! Якщо живим залишишся – збережи цей кинджальчик… просто на пам’ять:
колись він належав особисто мені, а потім надзвичайно дорогій для мене людині. Отже…
Втім, часу на подальші пояснення не було. Загони швидко розділилися, поранений під наглядом одного зі своїх товаришів і двох князівських дружинників потихеньку поїхав у Вишнівець, інші ж під проводом молодого князя помчали в Рогатин.
Однак прояснити ситуацію на місці не вдалося. Картина татарського набігу, що вимальовувалася по залишених слідах, виглядала доволі дивовижно. По всьому виходило, що татари налетіли на світанку, підпалили сараї садиб на околиці, потім декілька хат. Для чого – вгадати неважко: хотіли викурити людей з палаючих будинків, щоб забрати ясир. Тут усе ясно й зрозуміло, але!..
Але в тім-то й річ, що єдиним рогатинцем, зниклим після набігу, виявилася дівчинка Любаша із родини, що мешкала по сусідству з Лісовськими!!! Ще підстрелили жінку з однорічним хлоп’ям просто на порозі їхнього палаючого будинку.
