поїхав.
– А ти, часом, не додумався наказати комусь із…
– Наказав, зрозуміло, – підтвердив Прохор. – Ще не знаючи навіщо, але наказав простежити за гінцем, не привертаючи до себе зайвої уваги. Тому до моменту нападу на Рогатин буде відомо, на який саме будинок напасти. Про всяк випадок можна буде й сусідів пошерстити, щоб уже напевно…
– Та-а-ак!
Олізар знову ляснув слугу по спині, підкрутив сиві вуса, крекнув від задоволення й мовив рішуче:
– Ну що ж, хитрун, дій! Бог тобі на допомогу…
Рогатин, кінець 1517 року.
Татари напали перед самим світанком. Почалося з того, що спалахнули дахи двох сараїв у садибах, розташованих на самій міській околиці. Вогненні відблиски затанцювали на стінах кімнати, де спала Марта, однак знахарка прокинулася, лише коли у двері дрібно затарабанили чиїсь слабенькі кулачки.
– Біда яка, тіточко Марто!.. – скрикнула, влітаючи в будинок разом із клубами морозної пари й диму, сусідська дівчина Любаша. – Кримчаки налетіли, залишені вашим князем охоронці вбиті лежать, от матінка й послала мене до вас сказати, щоб…
– Сама бачу! – обірвала її слововилив знахарка. І без того все зрозуміло: зовні долинав стукіт копит, кінське іржання, свист і хвацьке гикання.
– Дякую тобі, дівонько, біжи геть звідси!
Вони кинулися урозтіч: Любаша – назад на вулицю, тіточка Марта – до племінниці. Ледь переступивши поріг кімнати Олександри, заволала що є сили:
– Вставай, племінничко, лихо сталося: бусурмани налетіли! Бери синочка – і бігом до панотця в церкву, ховайся там у підвалі!!!
Олександра миттю схопилася на ноги, вкутала немовля у ковдрочку, поклала до великого кошика. Передавши дорогоцінну ношу тіточці, закуталася в теплу хустку (незважаючи на грудневий мороз, одягатися тепліше не було часу), підхопила кинджальчик, що лежав в узголів’ї ліжка, не впустивши шансу коротко висловитися із цього приводу:
– Ну от, тіточко, тепер, мабуть, згодиться!
– Біжімо звідси!!! – розсерджено гримнула Марта, неприязно поглядаючи на марну на вигляд зброю в руках молодої матері.
Вони кинулися геть із будинку… але діставшись вхідних дверей, разом відсахнулися: просто на порозі застигла горілиць Любаша, із грудей якої стирчала довга стріла! Жаліслива Олександра зойкнула, схопила її за плечі, відтягла назад у будинок. Втім, занадто пізно: сусідська дівчина вже не дихала.
– Тіточко Марто!.. – зі слабкою надією в голосі звернулася Олександра до знахарки.
– Я тут безсила, – зітхнула та.
– Але ж ми з Любашею майже однолітки!..
– Їй уже нічим не допоможеш, а тобі от про кого думати потрібно! – нагадала Марта, потрясаючи в повітрі кошиком із немовлям. – А тому, племінничко, давай-но звідси назад…
– Куди це назад?! – здивувалася Олександра.
– Та не на двір же! Там татарва, тож мерщій назад у будинок і через віконце…
Зненацька вогненний
