А хто на слуг увагу звертає, нас же навіть за людей не вважають…
Прохор подивився на хазяїна з докором: мовляв, не кривдьте вірну, всім серцем віддану людину настільки нікчемними підозрами…
– Ну, добре, добре! То що ж ти підгледів?
– А те, як молодий князь Вишневецький, відіспавшись із дороги, спершу листа якогось написав, потім гукнув свою людину, вручив те послання й наказав суворим тоном: «Мчи у Рогатин, віддай це моїй обожнюваній Олександруньці. На словах же передаси: нехай замість мене синочка нашого, дитятко моє любе, поцілує. І нехай незабаром чекає на моє повернення. Я у матері день або два побуду, не більше – сил бракує довше розлуку з коханою дружинонькою винести! Але все ж таки треба деякі справи вдома залагодити. Тим паче, що по весні хочу молоду дружину з дитятком з Рогатина сюди перевезти». Сказав усе це – і пішов геть. А слуга той миттю в дорогу збиратися почав. Ну, а я сюди, до вашої милості…
– Та-а-ак, погані справи, зовсім погані… – Олізар лише потилицю почухав, досадуючи на зовсім непередбачену перешкоду.
– Куди вже гірше, – обережно підтакнув Копил.
– Так ти б краще порадив, як із цією справою бути, а не гугнявив отут мені!.. – миттю напустився Семен на слугу.
– Отже, коли у князя дружина молода в Рогатині…
– Та ще й синок у них, не забувай!…
– Тобто, ви б хотіли, щоб вони зникли звідти?
– Зникли?!
Хазяїн і слуга уп’ялися один одному в очі й досить довго мовчали. Першим не витримав Прохор:
– Щоб вони зникли, це влаштувати можна було б, якби…
– Якби та якби! – розлютився Олізар. – Якщо мені потрібно, то й нехай зникнуть вони обоє, щоб навіть сліду їхнього на цьому світі не залишилось!..
– Часу надто мало, – поскаржився Копил. – Князь сказав гінцеві своєму, що всього лише днів на два у Вишнівці затримається, не більше…
– От і поміркуй, як би влаштувати так, щоб ці двоє з Рогатина за два дні зникли!
– Воно б і нічого… можна й за день упоратися. Можна б навіть і скоріше, та от тільки…
– Що?..
– Стривайте, ваша милосте, стривайте, дайте поміркувати…
Хвилин десять Копил мовчав, завмерши посередині кімнати й обхопивши потилицю долонями. Коли ж Олізар почав виявляти ознаки нетерпіння, поставив найменш очікуване запитання:
– А що, якби на вільне місто Рогатин зненацька кримчаки напали?..
– Ну, напали б, і?..
– І з-поміж інших убили б або забрали в полон цю саму новоявлену княгиню – а?!
– Та-а-ак!..
Крекчучи, Семен дрібненькими кроками наблизився до слуги й, зазираючи йому просто в очі, зашепотів:
– Непогано… Непогано було б, якби не в полон по гнали, а відразу ж на місці повбивали… Бо Іван за живою коханкою, мабуть, навздогін кинеться! Отже, нехай краще на місці приб’ють обох.
– Можна й на місці, – погодився Прохор. – Ну, підстрелили… Буває ж, хіба ні?
– Буває,
