це приїхав ваш синок? – немовби ненароком запитав він, ледь переступивши поріг кімнати.
– Приїхав… ну, і приїхав собі! А користі, як бачите, ніякої, – відгукнулася Тетяна, замислено граючись улюбленою срібною ложечкою.
«Або баба ця просто надзвичайна лицемірка, краща від мене самого, або їй невідомо те, що вже відомо мені, або з глузду з’їхала й геть нічого не пам’ятає», – вирішив Олізар і продовжив обережно:
– Бачу, що ніякої… Але от якби довідатися точно, звідки він з’явився!.. Може, я б зміг зрозуміти, чого це молодий князь не в дусі?!
– З Рогатина, з ненависного Рогатина, – мовила стара княгиня.
– А що у нього там, у тому Рогатині? І чому це вільне місто ненависне вашій князівській милості, дозвольте поцікавитися?..
– Не знаю я, у тім-то й річ, що не знаю! – Вона відірвала нарешті погляд від яскравих відблисків, віддзеркалених сріблом ложечки.
– Як це не знаєте?..
– Отак не знаю! Він – невдячний, зовсім не бажає розмовляти зі своєю матінкою, що народила його на світ Божий, – у голосі княгині прорвалися досі стримувані нотки обурення й образи. – Одне тільки знаю: як доповідали мені слуги мого непутящого сина, Іван Михайлович спочатку просидів у Рогатині весь кінець минулого року, зиму й весну цього, потім виїхав звідти, згодом повернувся знову. Затіває щось, по всьому судячи…
– А більше його слуги ні про що таке підозріле не згадували? – обережно поцікавився Семен.
– Кліщами не витягнеш! – від роздратування вона гепнула кулаком по столу.
– А послали б вірних людей довідатися, що там, у Рогатині, відбувається…
– Ще чого, стану я за власним сином шпигувати!..
– А якщо я дізнатися спробую? – обережно запропонував Олізар.
– А чом би й ні?! Спробуйте…
Втім, у голосі старої княгині відчувалася безнадійність. На цьому Семен попрощався, вийшов у відведені йому покої, а потрапивши туди, насамперед велів покликати до себе повірника у найтемніших справах – Прохора, за надійність і готовність у будь-який час стелитися хазяїнові під ноги прозваного Копилом[2]. З ним мав півгодинну таємну нараду, після чого відпустив слугу, сам же повалився на широку лаву, розтерзаний найпохмурішими передчуттями.
Копил повернувся вже глибоко вночі.
– Ну, що тобі вдалося дізнатися?
За час відсутності слуги Олізар не заплющив очей. Було видно, як сильно він стомився від очікування найменшої звістки.
– Дізнався, хазяїне, вивідав усе, що тільки можна було вивідати!
– Ну що?..
– Кепські справи.
– Тобто?!
– Дружину там, у Рогатині, молодий князь Іван Михайлович має.
– Що-о-о?!
– А що чуєте: справжню законну дружину! У неї, до того ж, ще й немовля від князя народилося. Хлопчик…
– Ти що верзеш, мерзотнику! Коли ж він устиг?..
Розгніваний
