Галицька сага. Примара миру. Петро Лущик

Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Галицька сага. Примара миру - Петро Лущик страница 3

Галицька сага. Примара миру - Петро Лущик Галицька сага

Скачать книгу

ще однією дитиною, котру на честь баби, що не дожила до цього, нарекли Анастасією, і все закінчилося добре. Після хрестин, де хресними батьками стали Олекса Мороз і Марія Панас, радісний Андрій Валько запросив на гостину чи не все село. Приїхав і Петро Лісович.

      Як виявилося невдовзі, не лише для того, щоб посидіти з усіма за столом. Коли основна гостина вже перейшла ту невидиму межу, коли запрошені помалу почали забувати про її причину і розмови у сусідів знову оберталися навколо майбутніх польових робіт, отець Петро відкликав щасливого батька з-за столу, і вони вийшли за обійстя на вулицю. Біля хвіртки стояла лава. Там вони й присіли.

      – Що робитимеш далі, Андрію? – поцікавився отець Петро.

      – А що тут вигадувати? Поле, корови… Сім’ю годувати треба? Треба! – відповів Валько. – Слава Богу, руки здорові й навіть ростуть з потрібного місця! Не пропаду!

      – Але й голова на місці! – уточнив Лісович.

      Андрій повернув до священника здивований погляд:

      – Та сьи не жалів!

      Лісович деякий час помовчав, затим сказав:

      – Добре, не буду тягнути. Я до тебе у справі, Андрію.

      – Я вас слухаю, отче!

      – Спочатку поясню, чому говорю саме з тобою, а не з ким іншим. Гадаю, ти не заперечуватимеш той факт, що тебе тут поважають.

      У відповідь Андрій лише знизав плечима, а Петро Лісович продовжував:

      – Ти воював, і не просто воював, як решта, але за Україну, і то тоди, коли про неї ще ніхто не чув. Не було українців, тілько русини, як на нас говорили австріяки чи москалі з поляками.

      – І ради чого було воювати? – криво усміхнувся Андрій. – Щоб у Перетин зайшов Павловський зі своєю осадою?

      – От про то я і хочу з тобою поговорити, Андрію! – сказав священник. – Гріха нікуди дівати: поляки зараз сильні і на їхньому боці закон. Особливо віднедавна.

      Андрія пересмикнуло. Він досі не міг заспокоїтися від того дня, коли два тижні тому після відправи вони вийшли з церкви і перед нею побачили щасливі обличчя польських жандармів. Тоді селянам і було прочитано про те, що віднині вони остаточно належать до Речі Посполитої Польської і мають дотримуватися польських законів, бо судитимуть їх будуть саме за цими законами. Звістку про це люди сприйняли мовчки, похмуро, але жодної іншої реакції не було, чого, можливо, хотілося жандармам.

      – Настав час перестати стріляти, а боротися з поляками інакше, – вів своє Лісович.

      – Але за ними сила! – вигукнув Валько.

      – Зате нас більше! Так, у Павловського двіста гектарів поля, але навіть у Перетині разом у всіх вас буде триста!

      – Павловського підтримує… як там воно сьи називає?

      – Звьонзек Осаднікув Войскових! – нагадав Лісович. – Але й ми тоже не сидимо спокійно. То про що я! Ти знаєш що таке молочарня?!

      Андрій здивувався почутому.

      – Певно, що знаю! Забирає у

Скачать книгу