й жорстоким, та й вони вже не будуть такими впертими.
– І подіяло? – поцікавився вражений почутим гість.
– Принаймні мій будинок не спалили!
Бонковіч-Сіттауер подивився на будівлю.
– Може, ти і правий, Адаме, але з русинами краще розмовляти з позиції сили, – сказав він.
– Ви маєте рацію, пане капітан, але прошу врахувати, що у мене сім’я, а тепер і Кшиштоф. Я не мав права ризикувати.
Капітан про себе відзначив слушність слів Павловського.
– Тобто ніяких ексцесів?
– Та було якось, коли спиляли межевий стовп, але то було один-єдиний раз і якісь бахурі, то я навіть нічого не став робити. Інше погано.
– Погано?
– Так. Я тут один поляк. Навіть поговорити немає з ким. Лише Зося. А так хочеться посидіти в культурній компанії!
– А вчитель мови? Він не заїжджає?
– Пан Тадеуш живе далеко звідси, бував пару разів, але… ми просто не маємо про що з ним говорити. Він вчений, я…
Єжи Бонковіч-Сіттауер деякий час помовчав.
– Не буду тебе даремно обнадіювати, Адаме, але справи не такі вже добрі, – нарешті мовив він. – Сейм збирається призупинити військове осадництво, і там уже подумують над тим, щоб дозволити купувати землю в східних кресах не тільки полякам, а й особам іншої національності, не всім, певно, але тим, які не були покарані за злочини перед польською державою.
Вражений почутим, Павловський зупинився:
– І як це відіб’ється на нас?
– Ніяк! Щодо вас нічого не зміниться, можливо, матимеш сусіда-русина. Може, навіть знаєш, хто то буде!
Відповідь Павловського здивувала.
– Знаю! Ось! – Він показав на хутір Кандиб. – Вже давно приглядається до мене!
– Проти нас воював? – допитувався Єжи.
– Спершу – так, а потім був з нами під Замостям.
– Ну, то не страшно! Якщо не хочеш, щоб твоїм конкурентом (зараз у нас популярне це слово) був твій теперішній сусід, можна пригадати йому все!
Капітан мерзлякувато повів плечима.
– Холодно, одначе! – сказав він.
– Тоді запрошую пана капітана до будинку! Зося вже зачекалася з гербатою!
І вони заспішили назад.
2
Двері купе прочинилися, і в просвіті виникла постать провідника.
– Прибуваємо за півгодини! – повідомив він.
Ольга здригнулася. Усі ці довгі роки вона чекала цих слів, в голові продумувала всі варіанти, коли почує їх, а коли вони нарешті були сказані, промайнула звичайна думка. «От і все! Це сталося!»
В купе Ольга Басараб від Перемишля їхала сама. Від самого Відня її супутницею була її товаришка по роботі в уряді в екзилі. З Оксаною Гаврилюк вони працювали останні два роки, а коли Євген Петрушевич розпустив уряд і в травні відбув до Берліна, вони удвох залишилися ще на два місяці – треба було закрити всі фінансові справи бухгалтерії,
