Природно, ми зацікавлені у тому, щоб наша співпраця тривала й надалі.
– Що конкретно вас цікавить? – запитала Ольга.
Вона вже була готова до нової роботи.
– Розвідувальний апарат УВО зацікавлений в отриманні якнайповнішої інформації щодо польських військових сил, їх розташування на своїх та сусідніх територіях, чисельного та особового складу, військового діловодства, мобілізаційних планів, характеристики польських офіцерів у кожному полку, – говорив Крезуб.
– Ви гадаєте, це мені під силу? – здивувалася Ольга. – Я лише скромний бухгалтер!
Антін Крезуб усміхнувся.
– Те, що бухгалтер, не заперечую, але аж ніяк не скромний. Завтра зранку ви вирушите до будівлі нафтової компанії, якій конче потрібен досвідчений бухгалтер. Наші люди вже стомилися відмовляти різним претендентам, але вам не відмовлять однозначно, – говорив він. – Таким чином ви, пані Ольго, отримаєте засоби для прожиття, а заодно матимете змогу подорожувати усією Польщею.
Ольга не могла не відзначити зручність такого розкладу.
– Хто про мене знає? – поцікавилася вона.
– Про вас знаю я!
– Мій брат Северин… Він знає?
– Вашому братові відомо, що я вчитель історії і маю певне відношення до Січових Стрільців та УНР. Зрештою, це відомо і польській поліції. Як бачите, жодного натяку на те, що я воював проти Речі Посполитої. Зрештою, я проти неї і не воював. Природно, я забажав з вами познайомитись. Після того як ви влаштуєтесь на роботі, ми зустрінемось із вами ще раз. Я зателефоную вам сюди і назву будь-яку годину. Наприклад, скажу, що чекаю вас о десятій годині п’ятнадцять хвилин. Це значить, десятого числа о третій годині дня я буду в харчовій крамниці по вулиці Генінга. Це паралельна звідси вулиця. Там ми і зустрінемось.
Антін Крезуб підвівся.
– От, власне, і все! – сказав він. – Зараз відпочивайте, а завтра зайдіть ось за цією адресою.
Гість швидко написав на аркуші паперу два слова.
– Про вас там знають!
Він подав аркуш жінці.
– Не проводжайте мене! До зустрічі, пані Ольго!
Крезуб елегантно уклонився і залишив Басараб саму. Вона чула, як гримнули вхідні двері, але не спішила їх зачиняти на ключ. Ольга звикла, що у Відні вона могла сміливо забути зачинити двері і не боятися, що до квартири хтось зайде. Їй довго довелося призвичаюватися до того, що для віденців існує лише дзвінок, у який належить дзвонити. Якщо ніхто не відкриває, то цьому є два пояснення: або нікого за дверима немає, або тебе не хочуть бачити. Що ж, тепер доведеться звикати до протилежного.
І Ольга підвелася, щоб зачинити за несподіваним відвідувачем двері.
3
Якось у перших числах серпня Василеві Морозу прийшов лист. Дивно було те, що відправником був консулат З’єднаних Держав Північної Америки[2] у Варшаві. У Морозів саме зібралися
Так за часів Польщі на Галичині називали США.
