родичами, отримати необхідні у таких випадках настанови, пообіцяти, що берегтиме себе і точно через три роки повернеться. Зрештою, щодо останнього, то у Василя просто не було вибору: карта в’їзду до Америки, а, відповідно, і віза була чинною саме на три роки. Повністю поглинутий підготовкою до від’їзду, до останнього дня Василь Мороз навіть не зміг спокійно поговорити з коханою.
– Невже так конче треба туди їхати? – вкотре говорила дівчина. – Так далеко і так надовго?
Василь обійняв Марію і притиснув до себе.
– Ну, не починай знов, Марійко! Ти ж знаєш, що їхати я мушу.
– Але чому? – не заспокоювалася дівчина.
– Во, дивись! Ми сьи женимо. Куда ми підемо жити? До себе в хату не поведу. Там Олекса з двома малими дітьми, та й Ганя знов у тяжі. А з твоїми батьками я жити не буду! То куда нам йти? У прийми? Чи до поляка? Нє, до Америки ліпше! Та й зароблю грошей, вернусьи! Тоди ми і хату поставимо, і морґів купимо!
Марія зітхнула. Вона розуміла, що рішення Василя поїхати вже не переробиш, та й гроші витрачені великі, не вернеш, але все її єство противилося тому, що їм треба було розстатися.
– А ти мене не забудеш? – обережно запитала вона.
Василь посміхнувся. Дівчина цього не бачила, бо притулилася до його плеча, але відчула.
– Головне, щоб ти мене дочекалася! – сказав він.
– А ти, значить, нє? – відірвала голову від його плеча Марія. – То тілько мені треба чекати, а тобі нє?
– Ну про що ти кажеш? Просто у мене не лишисьи часу на різні гульки. Я туди їду не гуляти, а заробити грошей. Та й з ким мені там гуляти? З американками? Там, кажуть, багато негрів. То шо, я буду з ними гуляти?
Ці слова трохи заспокоїли дівчину.
– А мене чого тоди не береш? – усе ж запитала вона.
– А тобі ще нема потребних років! Там беруть з двайціть одного.
Відповіді на подібні питання Марія, звичайно, знала, але щораз сподівалася, що все може змінитися у будь-яку хвилину.
– А тобі не страшно їхати самому? – запитала натомість.
– Та чого самому? – відповів Василь. – Я буду не сам. Нас там багато.
– Як то? Та з парафії крім тебе нікого!
– Зато з цілого краю багато!
І Василь розказав, як проходитиме його подорож.
– Нас зібрав Державний Уряд Посередництва Праці у Львові, – говорив він. – Там нас перевірили, чи маємо ми право на дорогу до Америки і хто нам його дав. От у мене був дозвіл від вуйка Івана Кандиби. То є мій далекий свояк і якби не запрошенє з заводу, де він робить, то я точно не попав би до Америки. Кого вже прийняв Уряд Посередництва, той зголосивсьи до Корабельного Товариства, через яке маємо їхати, щоби забезпечити собі місце на кораблі і піддатисьи лікарським оглядинам, чи здоровий. Тоди Товариство повідомляє, коли і де я маю прийти до перегляду до делєґата залізничного товариства, яке перевезе мене до Ґамбурга.
– А то де? – запитала вражена Марія.
