цього рішення; хтось згадав Катерину із сусіднього села, яка ще перед війною поїхала за океан і пропала. Вже пізніше родина дізналася, що жінка була на тому великому кораблі, який потонув дорогою до Америки. Тоді назва «Титанік» селянам ще нічого не говорила.
Увесь серпень молодший Мороз затратив на те, щоб отримати паспорт. Це виявилося не так уже й просто, як здавалося попервах, аж ось довгождана книжечка опинилася у нього в руках. Залишалося тільки вибрати вдалий час.
Він настав на початку вересня, коли запанувала тепла погода – ще не осінь, але вже не літо. За той час, коли довелося поїздити до Львова і назад, Василь одразу став якимсь дорослим, уже не таким шибайголовою, але солідним, і навіть брат Олекса помітив такі зміни. Коли все було вирішено, всі комісії пройдені й навіть призначений день від’їзду, Василь вирішив оглянути рідне обійстя. Йому хотілося запам’ятати свій дім. За цим заняттям його застав Олекса.
Усі ці дні, коли молодший брат мотався між Перетином та Львовом, він відчував провину перед Василем. Хоч самі поїздки й не були обтяжливими (у Львові Василь зупинявся у середульшого брата Федора), все ж відчуття того, що рішення поїхати за океан спричинили і його обережні розмови про життя після Василевого весілля, не могли залишити Олексу спокійним. Його роздуми вгадав і Василь. Він підійшов до Олекси й міцно обійняв за плечі.
– Не картай себе, брате! – заспокоїв його Василь. – Я все розумію, але не думай, що тілько твої слова стали причиною. Сам видиш, що нам двом замало і батькової хати, і його морґів. А був би Хведько, то навіть не знаю, чим би то сьи кінчило. Тому я навіть хочу їхати.
– А якби не Кандиба? – запитав дещо заспокоєний цими словами старший брат.
– Навіть не знаю, – зітхнув Василь. – Пішов би до Павловського. Куди б сьи дів! Уже ліпше до него, як до москвофіла тестя!
Олексі стало весело.
– Чого ти смієшсьи?
– Павловський тебе не возьме! – впевнено сказав він.
– Чого?
– А як впізнає у тобі того вар’ята, що грозив приголубити його Зосю?
Цього разу почервонів Василь:
– Та коли то було! Та й Адам мене не впізнав. Говорив-то один Данько Солтис!
– Не треба так легко думати про осадника, – мовив Олекса. – Він, гадаю, впізнав вас усіх, але нічого робити не хоче. Ну, вкаже на вас поліцаям, кинуть вас до криміналу, а він лишисьи один з нашими хлопами. Тим більше що ви поводитеся чемно.
– Ага, тілько пані Зося наганьиє коней, коли їде через село, як за нею вовки женутьсьи!
– Береженого й Бог береже! – зробив висновок Олекса.
Він з задумою глянув на Василя.
– І все ж не хочу тебе відпускати! Далеко, та й там земля тоже не медом мазана! Чув, Іван Кандиба розказував, як тьижко робив, щоб назбирати хоч якісь гроші.
– Та знаю! Але ти, Олексо, не переживай. Справлюсьи! Морози ніколи ледачими не були!
