скутості, але Джо, яка не дуже звикла до «дівчачих справ та балачок», притулившись спиною до стіни, почувалася тут так само недоречно, як лоша на клумбі.
Півдюжини веселих хлопців говорили про ковзанку в іншій частині кімнати, і їй хотілося приєднатися до них, бо катання на ковзанах було одним з її найулюбленіших занять. Поглядом вона відіслала своє бажання Мег, але брови сестри піднялися так тривожно, що Джо залишилася на місці і навіть боялася поворухнутися. До неї ніхто не підходив, дівчата, що збивалися у групки, порозходилися.
Джо залишилася зовсім одна. Вона не могла ходити по залі й розважатися, бо пропалена дірка на сукні одразу б стала помітною. Почалися танці. Мег одразу запросили до танцю, і незручні, тісні туфлі літали по залі так бадьоро, що ніхто не здогадувався про біль, який Мег ховала за усмішкою. Джо помітила великого рудого юнака, що прямував прямо до неї, очевидно, з наміром запросити на танець, тож прослизнула в альков, щоб звідти спостерігати за балом. Однак інша сором’язлива людина вже обрала цей притулок, і Джо опинилася у товаристві малого Лоуренса.
– О, о, вибачте, я не знала, що тут хтось є! – прошепотіла Джо, готуючись так само швидко вислизнути звідси, як і зайшла.
Але хлопець засміявся і сказав приємним голосом, хоч і виглядав дещо збентежено:
– Не звертайте на мене уваги, залишайтеся, якщо хочете.
– Я не заважатиму?
– Анітрохи. Я тут нікого не знаю, тому почуваюся ніяково.
– Я теж. Не йдіть, будь ласка, якщо це можливо.
Юнак знову сів і дивився на свої черевики, аж поки Джо не сказала, силячись бути аж надто ввічливою:
– Гадаю, що раніше я вже мала щастя вас бачити. Ви живете поруч з нами, чи не так?
– По сусідству, – він підняв очі і розсміявся, тому що церемонні старання Джо виглядали досить кумедно – особливо, коли він згадав, як вони говорили про крокет, коли він приніс їй кота.
Це позбавило Джо скутості, і вона теж розсміялася, сказавши в найщирішій, хоч і трохи грубій манері:
– Ми справді добре провели час за вашим прекрасним різдвяним подарунком.
– Дідусь послав це.
– Але ви підказали йому зробити це, правда?
– Як ваша кішка, панно Марч? – запитав хлопчик, намагаючись виглядати холодно-серйозно, хоч його чорні очі весело блищали.
– Добре, дякую, пане Лоуренс. Але я не панна Марч, я тільки Джо, – відповіла юна леді.
– А я не пан Лоуренс, я тільки Лорі.
– Лорі Лоуренс, яке дивне ім’я!
– Насправді мене звуть Теодор, але мені не подобається це ім’я, тому що хлопці дали мені прізвисько «Дора». Тоді я змусив їх називати мене «Лорі».
– Я теж ненавиджу своє ім’я, воно таке сентиментальне! Хотілося б, щоб всі говорили «Джо» замість «Джозефіна». Як ви змусили хлопців перестати називати вас Дорою?
– Я просто побив їх.
– Я не можу побити тітоньку Марч,
