поставити ще одне запитання, але, вчасно згадав, що було б недоречно настільки настирно втручатися у справи інших людей. Тож він знову замовк, почуваючись ніяково.
Джо подобалася його манера зберігати тактовність, але сама була не проти того, щоб посміятися над тітонькою Марч, тому продовжила розповідь, з гумором намалювавши словесний портрет і самої метушливої родички, і її вгодованого пуделя, і папуги, навченого говорити по-іспанськи. Особливу увагу присвятила своєму улюбленому місцю – бібліотеці.
Лорі ця жива картина дуже сподобалося, особливо, коли вона розповідала про якогось старенького пана, який одного разу прийшов до тітоньки Марч, відпускаючи комплімент за компліментом. Старенький гість так захопився цією справою, що не помітив, як Пол – папуга тітки Марч – ухопив його перуку. Уявивши це, хлопчик відкинувся на спинку стільця і сміявся так, що з його очей потекли сльози, а покоївка навідалася до кімнати, щоб зрозуміти, в чому справа.
– О! Це просто шедевріально! Розкажете щось іще? – сказав він, піднявши обличчя над високою диванною подушкою.
Натхненна цим маленьким успіхом, Джо розповідала Лорі про всі свої п’єси, ділилася планами, надіями й страхом за долю батька. Джо описувала Лорі найцікавіші події маленького світу, в якому жили сестри. Потім вони говорили про книжки, і, на радість Джо, з’ясувалося, що Лорі любить їх так само, як і вона, й читав навіть більше.
– Якщо вам так подобаються книжки, спускайтеся вниз та подивіться наші. Дідусь поїхав, тож вам не потрібно боятися, – сказав Лорі, встаючи з дивану.
– Я нічого не боюся, – відповіла Джо, хитнувши головою.
– І все-таки, гадаю, у вас є якесь слабке місце, хоч, справді, дідуся боятися не варто, – вигукнув хлопчик, дивлячись на неї з великим захопленням. Але глибоко в душі він знав, що насправді вони мають всі підстави трохи боятися старого пана. Особливо, якщо він повернеться не в гуморі.
Атмосфера всього будинку справляла тепле враження. Лорі повільно вів Джо через кімнати, щоб вона встигла розглянути все, що її зацікавило. І ось, нарешті, бібліотека. Гостя заплескала в долоні й почала стрибати – так було завжди, коли її радості не було меж. У бібліотеці були не лише книжки, а й картини, статуї, різні засклені маленькі шафки, повні монет і раритетних речей, стільці у формі гондоли з дуже відкинутою спинкою, дивні столи, бронзові прикраси, і, що найприємніше, тут знаходився величезний відкритий камін, прикрашений декорованими кахлями.
– Яке багатство! – зітхнула Джо, занурюючись у глибину велюрового стільця. – Теодор Лоуренс, ви маєте бути найщасливішим юнаком у світі, – захоплено додала дівчина.
– Хлопець не може жити одними лише книжками, – хитнув головою Лорі й сів навпроти.
Він хотів було сказати щось ще, аж тут продзвенів дзвінок, і Джо злетіла зі стільця, з тривогою вигукуючи:
– О, Боже! Це ваш дідусь!
– То й що? Ви ж казали, що вам немає чого боятися, – відповів Лорі, в голосі
