Який бунт?
– Такий, що бунт. За се не похвалять. Краще чекати прирізки.
– Чекай – діждешся.
– Скоро будуть землю ділити.
Марія сплеснула в долоні.
Хіба ж вона не казала!
На Панаса насіли. Хто буде ділити? Може, пани?
Але Панас міцно стояв на свому. Твердий і сірий, як грудка землі, важкий в своїх чоботищах, він знав тільки одно:
– Будуть землю ділити.
– Та добре, добре, а поки що…
– Се буде бунт.
Ще там загнати коні у спаш на панське, вивезти нишком деревину із лісу, закинути вершу у панський ставок, але бунтувать проти пана цілим селом – на се нема згоди. Буде з нього і одного зуба, що вибив земський.
– Ось бачиш… ось!
Роззявив рота і тикав пальцем, грубим і негнучким, як цурпалок з корою, у чорну дірку на блідих яслах.
– Бачите… ось!
Так Панаса і облишили.
Грім все гуркоче, і руда хмара лівим крилом обійма небо. Бульбашки скачуть од крапель скрізь по воді, а рівчаками пливуть потоки і підмивають сіно. Пропало сіно! Маланка закасалась та лізе в воду, і тоді саме Гафійка говорить:
– Мамо, хтось стука в вікно.
Вікно? Яке там вікно?
Справді щось стука.
Маланка злазить із лави, мацає стіни, а у вікно хтось гатить.
– Що там? Хто стука?
Маланка одчиняє вікно.
– Йдіть на ґуральню. Нещастя. Андрій скалічив руку.
– Нещастя… – повторює за ним Маланка. – Дуже скалічив?
– Не знаю. Одні кажуть – відтяло руку, а другі – пальці.
– Боже мій, Боже…
Маланка товчеться у пітьмі, як миша у пастці, а що хотіла зробити – не знає. Нарешті Гафійка подає їй спідницю.
От тобі й грім!
Яке безконечно довге село. Там, на ґуральні, нещастя, Андрій вмер, може, он лежить довгий і нерухомий, а тут ті хати, сонні і тихі, одну минеш, друга встає на дорозі, як безконечник. За тином тин, за ворітьми ворота… Чутно, як худоба в оборах важко сопе та Гафійка нерівно дихає поруч Маланки. А ґуральня далеко.
Тільки тепер помічає Маланка, що за нею поспіша хлопець з ґуральні.
– Ти бачив Андрія?
Хтось чужий поспитав, а хлопець зараз говорить.
Ні, він не бачив, його послали. Оповідає щось нудно і довго, але Маланка не слуха.
Ось вже дихнула нічна вогкість ставка і раптом, за поворотом, рядок осяяних вікон різнув їй серце. Ґуральня бухає димом і вся тремтить, ясна, велика, жива серед мертвої ночі.
На подвір’ї купка народу, а серед неї світло. Андрій помер. Вона кричить і всіх розпихає.
– Мовчи там, бабо!..
Сердитий голос її спиняє, вона раптом змовкає і лиш покірно, як битий песик, водить очима по людях.
Їй пояснюють:
– Він, бачите, був в апаратній…
– Біля машини, значить…
– Біля
