апаратній Маланка шукала Андрієвих пальців. Три жовтих, в олії, цурпалки валялись долі біля машини, четвертого так і не знайшла. Вона загорнула знахідку в хустину і взяла з собою.
Вранці Андрія одвезли в лікарню, в город, а Маланку покликав сам панич Льольо. Він довго сердивсь, кричав на неї, як на Андрія, але, спасибі, дав п’ять рублів.
За три тижні Андрій повернувся. Худий, жовтий, посивів, рука в черезплічнику.
– Болять в мене пальці, – жалівся Маланці.
– Та де ті пальці?
– Як ворухну ними – а все кортить, – так і болять. Ти їх поховала?
– Авжеж. На городі. Що ж будем робити? – журилась Маланка.
– Як «що»? Піду на ґуральню, нехай поставлять на іншу роботу.
Але в конторі сказали, що калік не приймають. До панича Льоля і не пустили.
– Се добра справа, – кричав Андрій. – Робив, пане добродзею, на сахарні дванадцять літ – не чужа ж вона була, а твого тестя, – тепер у тебе руку при машині скалічив, а ти мене викидаєш як щось непотрібне…
Тоді ходила Маланка. Просила, благала – не помоглося. І так, кажуть, великі втрати: за лікарню платили, п’ять рублів дали, а скільки мороки…
– От і маєш, Андрійку, ґуральню! – шипіла Маланка, зганяючи злість.
– Мамо… що я вам скажу…
– А що там, Гафійко?
Гафійка нерішуче мовчала.
– Та кажи вже, кажи…
– Піду я в найми.
Маланка підняла руки. Вона знов за своє!
Всі її сердять, дратують, хоч забирайся з світа.
– Ви не журіться, мамо. Так було б краще. Тато не зможуть вже заробляти – куди їм? А настане зима…
– Мовчи! Чого ти вчепилась душі моєї! Я вже й так стала неначе тінь.
Гафійка замовкла. Їй було досадно. Мати хлипа, а хтозна-чого.
Довго Маланка сякала носа та утирала сльози.
Гафійка подумала вголос:
– Якраз Підпара шукає дівки.
Маланка уперто мовчала.
Так воно і розпливлося, як завжди.
А Андрій лютував. Голос став в нього ще більше пискливий, жіночий. Коли він сердивсь, краска заливала йому лице, від чого вуси біліли, наче молочні.
– Багачі! Фабриканти! Зробили з мене каліку, а тоді і нагнали. Забрали силу, випили кров, та й став непотрібний.
Кожному стрічному Андрій тицяв скалічену руку.
– Ось подивіться, що з мене зробили. Дванадцять літ сотали жили, дванадцять літ паслися мною… То така має бути правда на світі? А, сто сот крот…
Андрій від Хоми перейняв лайку.
Він нахвалявся:
– Се їм так не минеться, чужа кривда вилізе боком.
Нахвалки ті дійшли до пана, і він перестав посилати Андрія на пошту. Тепер на пошту ходив вже інший.
«Що ти зробиш йому, гладкому? – думав Андрій. – У кого сила, у того й правда. Ми – як худоба в пана. Та де! Він худобу пожалує швидше, бо віддав гроші за неї. Правду казав той Гуща…»
Гафійка
