робилось страшно.
Небо сіє дрібненький дощик на густе сито, а Мажуга накрив плечі мішком і ходить селом. Згинається і розгинається, як складаний ножик.
– Чули, пан не хоче набавить ціну.
– Звідки ти знаєш?
– Тільки що Прокіп з людьми був у пана.
– Що ж пан?
– Як було досі, так, каже, буде й надалі. Дорожче не дасть.
– Так. Що ж нам тепер?
Мажуга підіймає руку, наче голоблю, стискає кулак і викидає з запалих грудей, наче з безодні:
– Бастувать будем…
– Не схочемо ми, наймуть ямищан.
– Ямищани не підуть. Вони теж підняли ціну.
Олекса Безик виходить з свого подвір’я, за ним по болоті скаче дітвора, як циганчата.
Він на все згоден. Як забастовка, то забастовка. Гірше не буде.
Мажуга йде далі. Його постать у сітці дощу то стає довша, то знов коротша, наче риба в неводі б’ється.
Маланка сховала руки під хвартухом і злісно блиска очима.
– Так, людоньки, так. Лізьте в ярмо, жніть за тринадцятий сніп. Послужіть панові.
І затиснула сухі, зів’ялі губи.
– Не діжде. Хай сам собі жне.
– Коли ж стерня коле…
Олександр Дейнека погано лає. Важкі лайки гупають скрізь, як ціп на току.
Він мокне, а в хату не йде. В гурті йому легше.
– Затявся пан, держімось і ми.
– Проти громади нічого не зробить.
– Не присилує жати.
– Авжеж.
– Бастуймо – і край, – рішає Півтора Лиха.
А Мажуга вже на другім кутку підіймає людей:
– Чули?
– Та чули.
– Ну, що ж?
– Як люди.
– Бастують.
– Коли бастують, то й ми пристанем.
А панська нива дрімає, як море, у сіро-зеленій мряці, і сниться їй серп.
Хома сидить на горбку, Андрій біля нього. Сонце пече. Котиться марево понад селом та нивами, і танцюють у ньому – ліворуч ґуральня, праворуч – двір.
Голос в Андрія тонкий, плаксивий. Наче милостині просить з очей Хоми.
– Бачите, Хомо, що з мене зробили.
Але Хомині очі каламутні, як вода з милом. Вперлись кудись в простори, і тільки зрідка, як на миляній банці, мигне в них зелено-червоний вогник.
– Куди я тепер? До чого, як нема рук?
– Х-ха!
– Їм такі не потрібні. Мають здорових.
Хома мовчить.
– Що ж мені – пропадати?
– А пропадеш!
– Де ж правда на світі?
– Мовчи, Андрію. Мовчи та гинь.
– Живий не хоче гинуть.
– Тепер він плаче, а перше радів: ґуральня! Диво яке!.. Щоб тому очі грали та танцювали зуби, хто її ставив.
Андрій гасне відразу і вже більше до себе говорить:
