Як будемо разом стояти, наш буде верх.
Йому ловлять слова із рота.
– Аякже. Гуртом, мовляли, і батька бить добре.
Багатші бурчать. Вони по коліна загрузли у землю, їм важко.
– Забастовка! Буде вам забастовка… не один ззаду почуха… ет, чортзна-що.
Але не дуже бояться.
Молодь сміється:
– Ловко?
– А ловко.
У полудне діти розносять: пан пішов на ґуральню. Крізь шибки вікон, з городів і з-за плотів йдуть вслід за паном сотні очей. Пан йде між очима, як під зоряним небом.
– Пішов на ґуральню до зятя.
– Обідать подався, бо дома нічим.
– Не наварилось.
Навіть Панас Кандзюба смачно чмока губами:
– Озуть би тебе у постоли…
Незабаром знов новина: панич Льольо послав до двору робочих з ґуральні.
– Наші побили робочих.
– Брехня. Ніхто їх не бив. Не пустили, та й годі.
– Хай пан сам біля худоби походить.
– Ми йому не боронимо.
Прокіп просить Дейнеку та двох парубків стати на варті і не пускати до двору.
Згодом виїздить пані з двору на конях, що вислав з ґуральні Льольо.
День тягнеться довго, неначе рік. Здається, що пшениця сиплеться в полі, що пан не видержить більше, ось-ось покличе жати, пристане на те, чого бажають люди.
Пополудні знов скаче селом економ, як навіжений. Періщить коня і плигає в стременах, немов хоче коня обігнати.
Ледве встигнеш побачити зад кінський та економову спину.
– Понесло десь у Піски.
– Не поживиться там. Не наймуться.
– А що?
– Бастують.
Вечір вже близько, а змін ніяких. Тільки на панському дворі ревуть корови.
Тихо сідає сонце на зеленому небі, певно, на вітер. Щось гнітюче, тривожне росте непомітно. Жевріють вікна по хатах, та ревіння худоби боре густе повітря.
– Хіч би нагодував хто скотину.
– Що ж вона винна… Стоїть, бідна, не ївши, не пивши…
На небо виходить вечірня зірка, як всевидюче око.
Панський двір все голосніше реве. Корови не мукають вже, а хриплим, скрипучим риком, повним одчаю і муки, кличуть рятунку. Коні сердито іржуть. Вони десь бунтують у стайні, б’ють землю ногами і роздувають од гніву ніздрі.
Жінки з нудьгою вибігають із хат.
– Ой, чути не можу, як плаче худоба.
– Їй-богу, сама побіжу годувати…
– Сумно як, Господи… Мої діти аж плачуть.
Смеркає. Тіні вилазять з своїх закамарків і нишком, підло налягають землі на груди.
А з панського двору уперто і нестерпуче б’ють в село хвилі дикого ревища, наче корабель гине на морі і в останній розпуці розриває горла сирен.
Тоді Прокіп посилає хлопців на панський двір.
Худоба нічого не винна.
Пан
