style="font-size:15px;"> Все ближче, ближче гомін. Вже чутно, як гейкають люди, як сапають коні і одкидають землю позад себе копита.
Хома нарешті встає. Розминає залежане тіло і ліниво, поволі, весь кострубатий і чорний, відходить у пітьму.
Збирали пізні гречки, коли в селі несподівано з’явився Гуща. Його не зразу впізнали. Він обріс бородою, став старший і наче трохи чужий. Гущу прийняли добре. Міцно і довго парубки трясли йому руку, якось по-новому дивились в очі. Навіть Андрій вже був не той. Потріпав по плечах, підморгнув хитро і засміявся:
– Що, попосидів?
Знаєш, мовляв, за що.
Його питали – як? що? Що чути про землю, що по світах говорять. Він мусить все знати.
Гафійка почула про Марка від Підпари. Він сердито жалівся: і так од голоти життя не стало, а тут ще Гущу пустили.
Гущу?
В Гафійки спинилось серце. Чи вона добре розчула?
Ледве діждалась, як смеркне, і побігла додому.
Але по дорозі наткнулась на Гущу.
– Марко!
Не тямила, що простягає до нього руки.
Вони щиро обнялись.
Так все сталося несподівано й просто, немов тільки вчора розстались.
Гафійка сміялась дзвінким уриваним сміхом, наче намисто низала. Вона сама не знала, чого сміється. Рука Маркова тепло лежала на її стані. Борода лоскотала чоло.
– Дивіться, а він з бородою, як дід…
Вони одійшли попід верби.
Марко роздивлявся Гафійку.
Вона була якась нова, прозора, старша.
– Ти мене не забула?
– Ні, не забула.
– Ждала?
– Ждала.
– А тим часом розкидала листочки?
Голос у нього тремтів, теплий і тихий, як по весні вітер, коли дерева цвітуть.
– Ти звідки знаєш? Авжеж, підкидала. Знаєш, Марку, не ті тепер люди, що перше. І в нас була забастовка.
– Ов!
Гафійка страшенно горда.
– Аякже. Багачі так налякались, так налякались. Мій хазяїн ходив, як ніч, навіть їсти покинув. Покладе ложку – не можу, каже. І все боїться.
– А батькові твому і досі досадно, що я не в Сибіру?
Гафійка вся стрепенулась.
– Де там! Як сталось з татом нещастя – змінилися зовсім. Правду, кажуть, говорив Гуща… Добре, що ти вже прийшов. Тепер нам легше буде….
– Кому се «нам»?
Тоді Гафійка розказала Маркові, як вони цілу зиму збирались, як Прокіп приносив з міста книжки і листочки, скільки до них пристало народу. Навіть Прокопів дядько Панас. Розкажіть, каже, про тих демократів…
Гафійка розсипалась сміхом на згадку про дядька Панаса:
– Такий кумедний!
Марко взяв її руку в свою.
– Хороша ти.
Гафійка зашарілась вся, навіть поночі видко було.
– Що – я…
