аж до ґрунту і від степового вітру. А дуби ж тільки від тих морських бур, що пролітають над Україною, несучи у хмарах свойого пилу і блискавки, і грім. А ти ж похитнулася і не від вітру, і не від бурі, а від сердитих слів нещасної дівчини. І глянув Гордій на вікно, на стіни, на двері і на ікону. І зрозумів, що треба рятувати не життя, але його душу і добру славу. І що для рятунку зараз не годиться ніщо, тільки смерть, і витяг він свою огнепальну зброю з кишені, приставив до виска і, спустившися навколішки, проказав:
– Першому вашому слову, яке ви вигукнете у вікно, пролунає постріл, і я лежатиму на підлозі вашої келії з проваленою головою. Варко, єдина моя зірко на ввесь холодний і байдужий світ. Послухайте мене останній раз.
У дівчини безсило звисли обидві руки. І вона обернулася до нього, мовчазна, з нерухомими очима. А потім, ставши крок назад, взялася за край ліжка, ніби щоб не впасти, і затихла. А він говорив:
– Вся ваша поведенція зі мною свідчить про те, що ви маєте на увазі ту драму, яка відбулася на хуторі в моєї тітки.
I ось же знайте, що не я її, бідну, довів до смерті, а Пронь. А він тільки розпустив чутку про моє злочинство. Ви добре пам'ятаєте останній мій візит до вашого батька, і вам не тяжко збагнути, що я став жертвою помсти українського поміщика з московською орієнтацією. А ви сказали, що ви найсиротіша сирота, ніби апелюючи до моєї людяності. А я, по-вашому, хто тепер? І чия людяність спроможеться на сміливість, аби при людях серед білого дня тільки привітатися зо мною. І якби я хотів сховатися від життя так, як ви, у монастир, то мене негайно вхопили б на першій брамі і віддали б поліції, аби запроторити в Сибір, винного єдиному Богові за те, що він пустив тільки мою душу на світ. І це тепер, коли моє єство прагне працювати для свого племені тим, чим я вийшов із семінарії після трьохлітньої науки. Коли я вірю, що нині тільки школа здатна розворушити живу думку в наших людей, що тільки вона є джерело живущої води, яке споліскує їй душу і промиває очі, забруднені тисячолітньою недугою. Я не боюся, що воно на нашій землі зараз заросло осокою і татарським зіллям. Бо знаю, що його плесо тільки тоді блищить чистотою своєї течії, коли українські руки з любов'ю розгортають над ним усяку болотяну рослинність, аби туди дивилося небо і життєдавче сонце. Але ба, не сівба, мене, вчителя душею, дикі обставини нашого життя кинули на бунт, у який я ні на крихотку не вірю. Я певен у тім, що він доведе бунтівника до деморалізації і до погибелі. Бо там, де революціонер не зв'язаний широким національним рухом, він робить своєю совістю всякі вибачення і спонуки, які діють на етичні принципи так, як вогкість на блиск залізної бляхи. І, щоб не стати у прийдешнім житті цією бляхою і не переродитися на звичайного злочинця, я забіг оце до вас і навколішки благаю: дайте мені шматок пасма своєї коси, він буде там, у тьмі, за стінами цієї келії, самотньому серцю більшими святощами, ніж селянці всі двунадесяті свята[79] за цілий рік!
Панна Варка мовчки як стояла, так і з місця зрушила. І, підійшовши до столика, на якому лежав хрест, узяла табурет, застелений килимком, і поставила під іконою.
