будет так, как муж хочет. На днях был у меня М. М. Лазаревский и сообщил, что Вы, может быть, будете на праздниках около Москвы, куда и он собирается. Я позавидовала ему, позавидовала свободе мужчин! – Да, нельзя ли как-нибудь приехать до Царского Села, или до Павловского? Право, можно. Я сама приехала бы в Москву, да дети не так здоровы.
Как только получим добрый ответ от М[арии] Н[иколаевны], тотчас уведомим Вас, только бы знать Ваш адрес.
Напишите несколько строк Н[иколаю] Осип[овичу] Осипову. Вот его адрес: в город Орел, чиновнику или депутату при конторе Министерства уделов. Он нетерпеливо ждет от Вас вести и не дождется. Это благородный юноша, принимавший в Вас всегда самое живое, теплое участие. Одна строка Ваша доставит ему много отрады, я это знаю.
Многое хотелось бы Вам сказать, а желание видеть Вас сильнее, да и может ли мертвая буква заменить живое слово, – хочу слышать, обменяться живым словом. А до тех пор бросаю перо ничтожное, оно по слабости осуждено на мертвое молчание.
Ваша преданная сестра
гр. А. Толстая.
235. П. О. Куліша до Т. Г. Шевченка
Середина грудня 1857. С.-Петербург
Не подобає мені, друже мій Тарасе, їздить на розмову з тобою, бо про тебе побиваються, як би тебе залучить до столиці; як же пійде слава, що вже й тепер до тебе збираються земляки, як жиди до рабина, то гляди – й попсується твоє діло в великих панів! Я ж, собі на лихо, чоловік у громаді замітний, то зараз усі й дознаються, що поїхав за сім миль киселю їсти. Коли б же то люде толковали діло по правді! А то таке вигадають, що й не снилось нашому брату. Так не жди мене й не пеняй на мене. Мені сей з’їзд не зашкодив би, а тобі певно зашкодить.
Пишеш ти про свої вірші. Добре б ти вчинив, якби довів їх до ладу да й поприсилав мені любенько. Друковати ж тобі на первих порах нічого не раджу, – хіба вже втеряєш зовсім надію на столицю. А як дасть Бог привітать тебе отут на багнах, тоді порадимось, що з ними чинити.
Нема твого «Гуса» ні в кого, пане-брате. А згадай сам, що здужаєш, а що забув, те скомпонуй наново. Сим ти нам догодиш краще од короваю, далебі!
Про журнал я й не помишляю. Не наше се діло, Тарасе. Утонеш у журналі без слави й без пам’яті. Нехай хто інший веде журнал, а ми помагатимем; то се так! Нам треба писать у тому роді, которий єсть наше праведне достояніє, і що вже нехай хто інший хоть як потіє, а ні чого такого не втне. Журнальна ж премудрость не велике диво, і багато знайдеться до сього діла мистеців. Нехай собі мізкують на здоров’є! Я оце копавсь у старосвітських шпаргалах, доводив до ладу всяку всячину для «Записок», а далі печатав Гоголя, то знікчемнів був нінащо; а тепер, як покинув таку роботу, що всяке подужало б, то й світ мені одкрився, і почав я писать таке, чого опріч мене – чи гарне воно, чи й не так то – ніхто не напише. Якби ти був тут коло мене, прочитав би я тобі в смак, і ти б мене запоміг розумною радою, як довести діло до кінця. Тепер же мені[3]ні з ким і порадитись. Усе то, бач, народ або судовий, або воєнний, або дуже розумний, з книжної науки,
