підвела з переляком голову і глянула на неї.
– Ну? що ж?
– Ет! щось там, – відповіла я, потрохи змішана. Мені стало так, як би мене хто на якім лихім учинку зловив.
– Ти не переписуєшся прецінь з ніким?
– Ні.
– Ну, так що ж ти пишеш? Може, ти поетизуєш?
Пауза…
– Чуєш? ти!
– Чи я маю перед тобою оправдуватися?
– Що за дурна відповідь! Ти не бачиш, що вже пізно і що я хочу спати? Я втомилася.
– Обернись до стіни та й спи!
Вона скоро піднялася й сіла прямо в ліжку.
– Ти! Я скажу мамі, що через тебе не можу спати. Неспання шкодить красі, а я не маю охоти ходити з таким крейдяним лицем, як твоє. Але я тепер вже знаю. Ти, певно, мажеш якийсь стих. Любовний?.. Ха-ха-ха! Тебе на цілім Божім світі ніхто не бажає, ти не гарна!..
Я не відзивалася.
– Бідолаха з шістьома срібними старосвітськими ложечками!
Я задрижала від обиди.
Як глибоко ненавиділа я її! Однак, не відзиваючись, я силкувалась остатися спокійною. На хвилинку сховала я лице в долоні і стала пригадувати, що думала перше. Думки від її голосу, мов налякані, розпорошилися.
Вона сміялася роздразнюючим сміхом, а я чула, як мені підступала кров до лиця.
– Від бабуні лишилася ще й цукорничка. Вправді, не срібна, але зате дротована. Правдива старофранцузька порцеляна!..
Я все ще не відзивалася…
– Чуєш? Я хочу, щоби ти згасила світло і лягла спати. Ти!
Мене покинула нараз вся терпеливість, а пірвала шалена пристрасть. З окриком дикої злості вхопила я за зошит і шпурнула ним до землі. Серце товклося в мені до розпуки, і, згорнувши руки на грудях, глянула я на неї.
– Чого тобі ще треба? – спитала голосом, що змінився від зворушення.
– Нічого від тебе не хочу. Але скажи лучче, до чого та театральна поза? – Вона говорила в зухвалім тоні, опісля мов пригадала собі щось і додала: – Чому у тебе розплетене волосся?
Я відвернулася від неї, не відповідаючи нічого.
– Я хотіла би знати, для чого в тебе розплетене волосся, – домагалася вона знов.
– Для чого? Бо розплетене не важить так тяжко, так мені здається… Може, й це не дає тобі спати і шкодить твоїй красі?
Її очі заіскрилися.
– Так ти гадаєш, що ти красна? Пожди, я знаю добре твої думки. Ти огидна, причаєна кокетка! Ти хочеш удавати якусь русалку, вправляєшся в якусь видуману безсоромну роль, може, Гейневу Лореляй? Ти його раз у раз читаєш, хоч мама вже кілька разів казала, що Гейне не є для молодих дівчат. – Нараз розсміялася. – Справді, це рудаво-золотисте волосся, зеленяві «морські» очі… Знаєш що? Спродай цукорничку, купи собі арфу і гребінь і йди між німці.
Не знаю, як я в тій хвилі виглядала і яким поглядом подивилася на
