а «перша»[6], – сміявся хитро, – має також свої добрі сторони, коли який багатий татуньо хоче її бачити в свідоцтві свого синка.
– Ти можеш собі, про мене, бути й професором. Учися хоч би й по-хінськи![7] – обізвався Муньо, старший, – а я рішився піти на медицину, і на тім кінець!
– На медицину? Ні, Мунечку! – запротестував вуйко флегматично. – Медицина – задорога наука. Ти маєш ще сестри, Лена вже доросла, а Катуня потребує ще довго батьківського старання. Я тебе не можу на медицину посилати.
– А Наталка, татку? І Наталка ще є! – вмішалася нараз мала семилітня Катя, що сиділа десь в кутику й прислухувалась з поважною міною розмові.
Мені уступила вся кров з лиця. Оці дитячі уста завдали несвідомо несказанні муки моєму серцю, котрим годі було уйти. Я склонила голову глибше над шитвом і шила пильно.
– Наталка? – обізвався Муньо. – Для неї не потребує ніхто капіталів складати. Вона має своїх двадцять років і нехай оглядається за яким мужем. Не правда, Наталко? Воно, правду сказавши, вже таки би й час. Ми, молоді, розуміємо це неабияк!
Він розсміявся голосно й, засунувши зухвалим рухом руки в кишені, поглянув визиваюче на мене.
Я видержала той погляд спокійно.
– Авжеж, Муню, для сиріт не складає ніхто капіталів. Я належу до тих, над котрими добрі люди мусять мати милосердя й без любові, – відповіла я.
– Добре відповіла, Наталко! – замітив він злосливо. – Я знав, що мої слова дадуть добрий відгомін. Впрочім, обходить мене в цій хвилі моя доля найбільше. Ти, отже, віддашся, Лену візьму до себе, коли буду доктором, а з Катею дасте собі, отче, і самі раду; з неї вийде колись неябияка красуня!
– Який ти мудрий для себе! – обізвалася Лена люто. – Я вийшла би вже найліпше, спустившись на твою ласку. Ні! Дякую дуже за неї! Нехай батько забезпечить нас сам, а ти вибери собі інший фах. З тебе був би такий доктор, як з мене… ну, лучче най не кажу! Я знаю твою любов до ближніх!
– Лена правду каже, ти не можеш іти на медицину, – обізвався знов вуйко. – Я би тобі радо помагав, ти в мене найперший син, але й дівчата мої діти. Не правда, Павлинко?
– Чому не правда, Мілечку? – відповіла жінка своїм звичайним коротким, енергічним тоном. – Розуміється, що дівчата також наші діти. Але в мене є одна думка… Мілечку, я думаю вже давно над тим, щоби він пішов на медицину, хоч, розуміється, не нашим коштом.
– Ну, так і що ж за думка в тебе, Павлинко?
– В мене така думка, Мілечку…
– Го-го! Я знаю, мамочко, що ви хочете казати! – перебив її, сміючись, Муньо. – В вас є та думка, щоби я з якою багачкою заручився. Не так?
– Так, мій сину! – відповіла тітка. – Я справді об тім і думаю. Лиш тим чином міг би ти піти на медицину. Чи це, може, зле?
– Зле настільки, мамочко, що я хочу бути свобідним. А заручившися, обтяжив би себе зараз якимись романтичними
«Перша» – найвища оцінка в школі.
По-хінськи – по-китайськи.
