дивися вперед себе і вважай, щоби замість одної картки не обернути нараз двох. Боже мій, Боже, з тої дівчини не вийде ніколи щось порядне, хоч би я й не знати скільки неустанної праці й науки завдавала собі з нею!
– Ну, ну, нехай уже… не велике діло! Вона сирота і, бачиш, одна з тих істот, над котрими добрі люди мусять і без любові мати милосердя. Я… видиш… я її… люблю, Павлинко. Мені здається що вона добра дитина. Впрочім… все ж таки вона донька моєї одніської сестри. Лише, щоправда, коби то хлопець, а то дівча…
– Аякже, дівча, – гомоніла тітка, – а то камінь дому. Коби хоч що то, кажу, були їй родичі лишили, а то нічого, хоч буком гони. Я не знаю, мабуть, кожний крейцар, що заробили, проїдали!
– Та де проїдали, Павлинко! Парохія була худа. А потому він… обертав кожний феник на книжки, на те дрантя, що осталось їй опісля. Бог його знає, що задумував він з ними між мужиками на селі! Щось-то він був мені раз споминав, що мусить дещо для своєї Наталки скласти. Та не вмів, бідака, нічого скласти. Смерть так і захопила обох, і на тім скінчилося.
Замовкли.
– Павлинко!
– Що, Мілечку?
– Не буде там уже далі кава готова? Я щось наче голод чую. Легуміни[5] не ситять мене ніколи!..
– Я досить чула.
На лиці мені наче мороз уклався, і я його в долоні втиснула. В горлі корч хапав; я затиснула зуби сильно, бо мені виривався зойк з уст…
І мимоволі попленталася я опісля в он той ліс.
Пощо писати, що в моїм серці діялося?
– Бабуню, бабусенько моя золота, чом ти мене покинула! – кликала я там в розпуці раз по раз… – Бабуню, бабуню… я камінь! Бабусенько моя дорога, я одна з тих, над котрими добрі люди мусять і без любові мати милосердя!.. – І, ридаючи диким плачем, товкла я головою об дерева, обнімаючи їх, ніби бабуню…
Округ мене шелестіли, шамрали смереки… тихо, тихо, одностайно; а я все плакала.
– З мене не вийде ніколи щось порядне! О бабусенько моя золота, чом ти мене покинула!..
Опісля гляділа я на мале містечко. Ох, як глибоко зненавиділа я ту брудну долину, ту долину, в котру мусила про те все назад вертати!
– Я непотрібна, я камінь, з мене ніколи щось порядне не вийде! – виривалось з розпукою з моїх уст раз по раз, і гарячі, тяжкі сльози котились по лицю… – Бабусенько моя золота!..
Але то все минулося, і я стала «спокійна».
Не плачу більше при таких нагодах. Не лютую і не змагаюся з ніким, лише тісно мені тут. Тісно й глухо, і якийсь тайний, пожираючий жар палить мені душу. Щоби його задавити, щоб не завмерти, читаю в кожній вільній хвилині, читаю ночами… Між ними і мною росте пропасть. Вони всі завдають мені болю, свідомо й несвідомо, замучують мене безоглядно. Кожне слівце, що тітка промовить до мене, звучить болюче в моїй душі. А вуйко… о, він добрий, але чому він криється із своєю любов'ю до мене? Чи мене не вільно любити?
Завтра кінчу двадцятий рік.
Легуміни – ласощі (остання страва на обіді).
