блищали зорі, світив місяць. Звуки гарної угорської музики розливались – далеко…
Я сиділа вже біля моєї тітки, що голосно бесідувала, сиділа в чуднім настрої. Чим дужчий гамір зростав довкола мене, тим більша тишина змагалася в мені…
Півгодини пізніше виходили ми з городу. Саме тоді навинувся й він, немов виріс із землі коло мене.
– Хотів ще з вами попрощатися, – сказав і подав удруге руку.
– Ти говорила що з Орядином? – питала мене тітка під час повороту додому.
– Говорила.
– І що він за чоловік?
Мені не конче хотілося розповісти, що я про нього думала, і я сказала лише, що він поступовець.
– Гай, гай! – загомоніла тітка, – поступовець! Біда лише, що зраджує своїми зубами своє поетичне походження.
– І я мав честь говорити з ним, – обізвався вуйко з колючою іронією. – Але зробив на мене страшно лихе враження. Чванився своїм розумом чи, властиво, тим, що бачив і читав много, а з того виходило, що ми тут ніби й не чуємо, і не знаємо, що діється справді деінде! Це не злий інтерес! Це зовсім так, мовби такий молодик поступив від нас, в котрих стільки практики на спині, в культурі дальше! Не так, товаришу?
– Ха-ха! – сміявся стиха професор Лорден. – Я знаю цього пташка. Ще з гімназії знаю його. Замість при толкуванні[31] держати перед очима Гомера або Вергілія, читав собі російські або французькі новелки. Ну, та за те й діставав він від мене свої добре заслужені ноти. Як крейда білий ставав в таких хвилях, дурів, лютився як скажений! Ха-ха! Я переконаний, що остануся для нього якимось irritamentum[32] на ціле життя. Не бракувало багато, а був би перепав при матурі, але що був сильним математиком, то професор того предмета, саме той, що придбав йому місце в Мораві, вступився за ним, а всі прочі панове мов показилися і перепустили.
– Чую, що він соціаліст! – замітив вуйко голосним шепотом, а тітка в тій же хвилі обглянулася.
– Мене це зовсім не дивує, – відказав професор. – Пролетарі такі, як він, множаться в страшенний спосіб, а він, наприклад, то саме відповідне medium[33] до соціалістичних експериментів. І ви, Лореляй, мовите, що він поступовець? – звернувся до мене, вдивляючись в мене своїми немилими очима.
– Кажу, пане професор.
Він засміявся знов, а тітка закашляла.
– Знаєш, Наталочко, – обізвався вуйко, – що я об таких поступовцях-соціалістах думаю?
– Що, вуйку?
– Я думаю, що то авантюрники. В них нема віри, нема характеру. Вони не спосібні віддатися якому-небудь сталому заводові, видержати в тім, як цього вимагає закон. Вони – духовні потвори, зроджені нездоровою лектурою. Занехавши всяку чесну працю, перебирають на себе роль реформаторів і спускаються на чуже добро. Смерті вони не бояться, бо в них нема Бога. Так я об них думаю!
– А що найприкріше в цілій справі, – докинув професор, – це те, що їх поступування
Толкування – переклад.
Страховище; в даному разі спомин, що викликає гнів
Середовище
