так говорите?
– То не говорити вам того?
– Ні!
– Коли мені хочеться вам це сказати!
– То ви справді такі?
– Справді.
– Я не вірю. Не вірю, що ви віроломні супроти себе!
Він поглянув на мене зчудованим поглядом.
– Супроти себе? Ні, над тим я не думав. Я думав об віроломності супроти других, а це знов щось інше.
– Ну, це щось майже звичайне, – сказала я. – Чому лише одну картину любити в своїм житті, коли їх так багато?
– Тепер ви іронізуєте…
– О, зовсім ні. В мене суть свої погляди на вірність.
– Але деякі картини зостаються нам прецінь майже на ціле життя в пам'яті, – промовив потім зниженим голосом. – Приміром, котрі роблять на нас своєю красою або своїм сюжетом сильне враження. Ви не вірите?
– Чому ні? Я любила свою бабуню з цілої душі, любила наді все, а проте люблю майже так само і свою матір, хоч її майже не знаю. Дивуюся сама, з якої хвилі остався образ її в моїй пам'яті і чому саме з тої хвилі! Я мала ледве три чи чотири роки і, захорувавши раз, переплакала тоді цілу ніч, а вона не спала зі мною також цілу ніч. Другого дня винесла мене в город. День мусив бути прегарний, бо я надворі переспала. Проснувшися, мені хотілося бавитись. Вона встала – ах, їй мусила боліти голова, бо вона була така втомлена! Довге-довге волосся її було цілком розплетене і вкривало її стать золотим плащем майже до землі. Вона піднялася на пальці, щоб уломити мені галузочку цвітучої акації, – і так бачу я її донині, так, як спинається на пальці, з піднятими вгору руками, в якійсь ясній легенькій одежі… Тоту картину, чи, ліпше сказати, тоту хвильку, зберегла я донині у своїй пам'яті і задля того образу, виритого в моїй душі, я люблю її. Чому вбилося те все в тій хвилі в мою пам'ять? Чому не в іншій, наприклад, в такій, коли давала мені щось, на що я була дуже ласа? Чи це не цікаве?.. І до цього образу з тої хвилини нав'язує моя уява різнородні інші картини, різнородні події, і я так люблю її! Той образ міг на мене лише своєю красою зробити враження на ціле життя – не правда ж?
– Правда, правда! – відповів він із сяючим поглядом. – І ви мусите бути цілком до неї подібні…
– Бабуня казала!
– Лорден зве вас Лореляй. Я би вас також так звав, якби не він перший ужив того прізвиська.
Я усміхнулася.
– Але він мені надто ненависний, – говорив Орядин, – щоби я повторяв те, в чім він любується, і тому я надам вам інше ім'я.
– Наприклад, яке?
Він подивився на мене якось так чудно-чудно, що я, спаленівши, опустила очі.
– Не знаю, чи ви згодилися би з тою назвою, – спитав зворушений.
Я не питала більше. А він мов боявся, щоб слово те не вирвалося йому самовільно з уст, і також замовк. Через хвилину обізвався:
– Він змалював мене не дуже гарно перед вашою ріднею, як я довідався, а до мого дядька донеслося вже, що я споганюю свою будучність, «бавлячись в Лассаля».
– Це
