чоло вгору.
– Вона мусить десь конче виїхати, Мілечку.
– А то чого? – спитав вуйко з нетаєним зчудуванням.
Тітка усміхнулася гірко.
– Чого? Хіба ти й сам не здогадуєшся чому? Хто її тут побачить?
Вуйко зрозумів її вмить.
– Як гадаєш, Павлинко, зовсім так, як ти гадаєш! – відповів скоро. – Обі мусять виїхати, показатися світові!
– Обі? І чого ти так кричиш, Мілечку? Ти, мабуть, забув зовсім, що в мене суть нерви! – 3 тими словами глянула на вуйка довгим, зимним, многозначущим поглядом: вона замітила, що я чула їх розмову.
– Наталко! щоб ти мені не посміла з Орядином розмовляти! – гукнула до мене гострим тоном і поглядом.
В мені забилося серце з наглого переляку, і я видивилася на неї великими очима.
– Чого видивилася на мене? Я говорила прецінь виразно. Впрочім, можу свої слова і повторити. Щоб ти мені не посміла з ним говорити! Лена мені оповідала, що він її ігнорує, і тому я не позволю, щоб з мого дому заприязнювався хто з ним!
– Тіточко! Я не знаю… я не можу вам цього напевно приректи[37], – відповіла я, мішаючись.
– Що?
– Не можу приректи напевно. Він для мене завсіди такий привітний і ласкавий, що це було би нечемністю відповідати йому грубістю. Він… він ніколи мене не образив ані словом, ані поведениям…
– Ха-ха-ха! – розсміялася вона своїм звичайним сміхом; а того сміху було доволі, щоби мене вивести з рівноваги.
– І ти справді така наївна, може, гадаєш, що він любиться в тобі, тому що з тобою балакає, і що він, може, тому з тобою й ожениться!
– Тітко! – вирвалися з жахом слова з моїх уст, і гаряча полумінь обілляла мене. – Тіточко, я цього ніколи, ніколи не гадала!
– Ага! Не гадала? Хто би тобі повірив! Чому ж ти почервоніла як буряк, коли не гадала? Скажи: чому?
Я чула, як спаленіла ще більше і як слова оборони застрягли мені в горлі.
– Видиш? – глумилась вона. – Я знала, що говорила!
– Тіточко, ви не маєте ніколи наді мною милосердя!
– Що? – скричала. – Ти говориш мені такі слова? Мені, що, власне, я змилосердилася над тобою і стала тобі другою матір'ю? Що було би нині з тебе, якби не я? Невдячна ти! В тебе нема серця, ти навіть не знаєш, що ти говориш!
– Чому би не знала, тіточко? Знаю!
Вона засміялася так, як перше, а вуйко обізвався журливо:
– Ти все ліпше знаєш від тіточки, Наталко, все що до крихітки. Тому завдаєш їй неустанно жалю твоїм премудрим поведениям. Не знаю, звідки набралося в тебе стільки того розуму. Іди! іди й поглянь в дзеркало, щоби ти знала, як злість і впертість окрашають дівоче лице. Ти гадаєш, що то добре, що ти слухаєш тільки свого власного розуму, що робиш тітці все наперекір? Ти повинна йти насліпо за її приказами, не повинна й писнути! Все, що вона робить, робить з планом; а тепер іди й принеси мені з кишені моєї
Приректи – пообіцяти.
