квітникові. Прабаб-ця Василина з війни чоловіка не дочекалася, мамина неня, бабуся Олена, овдовіла ще двадцятивосьмирічною, сестра її, Христя, яка теж живе з ними в невеликій хатині, не зуміла й первістка діждати, без чоловіка зосталася… А таточка п’ять літ, як утратили. Мамі Тамарі п’ятдесят лишень вийде, але про другого чоловіка думки відганяє, вже на зятеву поміч сподівається.
Мало не всю весну Марійка що другий день бігала до Тетяни на вечорниці. Її мати Шолудиха дивилася скоса на ці нісенітні посиденьки, але гостя не зважала: як то вона почне гніватися на ту, що ось уже за кілька літ може стати їй за свекруню?! Ні, такого Марійка собі не дозволить! Хай там як, любитиме матір свого ненаглядного, шануватиме й коритиметься. Аби бути з Миколою…
Ото прийде, посидить у Тетяниній кімнаті, перегляне Миколині світлини, на яких він то з цеглою в руках, то завзято мурує, то цемент із водою у величезній балії перемішує, а на цій, що найбільше до душі припала, всміхається з другого поверху якогось розкішного палацу (такі царські покої Марійка лише по телевізору бачила)… І так почувалася, ніби увіч зустрілися…
«Ох, красунчику золотий, так би й розцілувала ті зморені долоньки, не проминула б і нігтика, тулилася б, гладила б, слова ніжні приговорювала б», – роїлося в залюбленій до болю дівоцькій голові.
Відтак летіла окрилена Марійка додому й чекала нового післязавтра.
Звісно, Миколина сестра Тетяна вже другого вечора про все здогадалася. Бо чого це раптом Марійка, яка більше з Валькою секретами ділилася-галайкотіла, до неї внадилася?
– Ти тільки не кажи йому нічого, бо я сама хочу, – притьма попросила Марійка подругу, коли та взялася писати братові в армію чергового листа.
– Не буду, – спокійно відповіла Тетяна й описала передусім досвітки-гулі зі своїм душечкою Дмитром.
А за п’ять місяців…
– Ой-йой, що ж то за біда в нашу хату вгналася?!! За що Господь так покарав мене, грішну й нещасну?!! Ой-йой, як пережити гірке, як смертельна отрута, горе, гой?!! Ліпше б мене зі світу звів, а не моє дитятко дорогеньке!!! – голосила на всю вулицю стара Шолудиха, діставши страшну звістку про загибель соколика-сина Миколи.
То був кінець серпня. Селяни якраз верталися з полів зі свіжовикопаною картоплею, тож чимало їхніх темних постатей виднілося в перших вечірніх сутінках поміж розлапистих[28] яблунь і груш. Хтось віз гори картоплі підводою, а сам ішов поруч, хтось – ровером,[29] прив’язавши мішки до рами й заднього сидіння, інші, добряче натомившись, просто сунули босоніж, спираючись на копачки[30] та перемелюючи попід ногами непроглядну куряву…
Село годує в усяку пору, сміється негусто, а от плаче частіше, ніж рясні дощі з неба ллють.
Як от обпечена лютим болем, мов кип’ятком, Шолудиха, що в сорок літ зважилася на синочка, в муках його народила, а він і не віддячив за
Розлапистий – гіллястий, крислатий.
Ровер – велосипед.
Копачка – сапа з двома-чотирма зубами, що її застосовують для копання картоплі та інших культур.
