вже ніхто не знатиме. Однак не здолів собі допомогти, не дістався берега… Тепер лежить, сонце ясне, в новісінькому костюмі, що його мав би на власне весілля вбрати, у сорочечці білій, розстібнутій на два ґудзики, бо саме так любив ходити і влітку, і взимку: «Дихати має душа, а не давитися», – казав.
– Ох, чи ж то правда, синочку? – приказувала напівсвідома Шолудиха-мати. – Хіба ж ти не вибрався б з вирви? Ти ж такий прудкий і дужий був, синочку! Ох, заподіяв тобі хтось погибель, чує моє серце материнське! – ридма ридала. Не вірила, що смерть із власної волі сина навідала, винних шукала, в уяві злих капосників малювала. Бо так їй, певно, легше було.
Сидіти коло покійника цілу ніч заповзялося небагато жінок. Зосталися ті, що могли й цілу добу не стуляти очей. Коли в кімнату, де стояла труна, занесли довгу лаву, старенькі повсідалися квочками й стали балакати. Інакше візьме гору сон.
– То вже одному Богові знати, що насправжки приключилося нашому солдатикові, – першою почала розмову Зінька Матвійчукова, що жила з Онищуками на одній вулиці.
– Людське життя подібне до дерева: навесні родиться-зацвітає, а восени листя-деньочки скидає, – задумливо мовила Дарина Яворівська, що й собі одна з найперших прийшла піддержати Онищуків.
Її непоспішливу й розважну гутірку баби завше слухали уважно й на знак безсумнівної згоди кивали головами або кидали коротеньке: «Таки-так, Дарино, правду кажеш».
– Весна – то коли людина родиться й цвітуть душі її рідних од щастя та радості. Але й осінь невідворотна… Коли настане саме ця пора – чи замолоду, чи в глибокій старості, то од нас залежить, од нашої праці, – уточнила, – і від Бога, ясна річ. Бачте, мусимо готуватися до неминучого кінця щодень. Але то непросто. Бо ми, старі, не так проживаємо те життя. Що вже й казати про таких молодих, як от Миколка… Хіба ждав він швидкої погибелі? Тож тепер лише одним нам під силу йому допомогти…
По цих словах навіть убита горем Шолудиха облишила голосіння, прислухалася.
– Оксано, знаєш, про що нині плаче душа твого сина? – звернулася до згорьованої матері стара Дарина. – «Я добре знаю, мамо, що ви мене любили, але тепер не в сльозах ваша любов має виявитися. Не плачте за мною, мамо, а візьміть свічку, поставте в церкві й зверніться до батюшки: хай він попросить Бога, хоб[32] зачислив мене до тих, що покаялися й позбулися земних пристрастей. Оце для мене головне. А плакати й не бачити перед собою Христа? Юда теж покаявся у своїх гордощах, зрозумів, що погано вчинив, оддав срібло, але не прийшов до Ісуса й не сказав: «Прости мені!» Тому й ви, мамо, як плачете, моліться». Тяжко це, Оксано, але задля синової душі добре саме так зробити, – провадила Яворівська. – Бо хоч тіло й бездиханне, та душа бачить, що відбувається коло гробу.
Од таких несподіваних Дарининих настанов обличчя деяких жінок перекосилися, інші почали хитати головами з боку в бік так, наче хтось невидимий грався з ними в дитячу забавку «Печу-печу пиріжок, шусть у
Хоб – щоб.
