риси, що зринали з невеличкої затертої фотографії. Її вона попросила в Тетяни. Подруга дала ту, де хлопець сидить на високій недомурованій стіні чийогось палацу, що пишнітиме в майбутньому.
– Не буде в нас сімейного кубельця, зате ми ніколи не розлучатимемося, – чмокала світлину, відтак зводила погляд до-гори й прохала небо, щоб швидше настала ніч.
Того ніхто не знав: ні мати, ні подруги. І що вони думають про це, Марійці було нецікаво. Їй байдуже, бо вона щаслива! Недаремно ж вичитала якось в одному з кольорових журналів, що їх передплачував батько для своєї залюбленої в книжки й усіляку підліткову періодику доньки Вальки, ніби щастя – це поєднання всіх людських приємностей у теперішньому часі. Себто, коли знаходиш і маєш усе, що дарує тобі відчуття глибокої втіхи та безмежної радості, ти щасливий. Марійка, маючи душевні стосунки з матір’ю, найтепліші спомини про найдобрішого в світі батька та золотих сестру з племінниками, живучи в чудовому селі аж із трьома побожними бабусями, ще й приятелюючи зі стількома вірними подругами, віднедавна дістала останню приємність для повного щастя – Миколину увагу.
Тридцять восьма зустріч. Чи міг хто перше бодай натякнути Марійці на те, що ото стільки ночей вона перебуде разом зі своїм Миколою? Що довірить йому своє серце, найпотаємніші думки й віднедавна нечасті печалі?
Майже беззвучно висунула з манюньої петлі дзвенючу защіпку, що чорніла на самісінькій середині голубого підвіконня. Так само нечутно розчинила вікно й поволі вибралася в нічну глибочінь. Найголовніше завдання виконано: мати знову нічого не почула, а про бабусь і казати годі: з їхнім слухом хіба брехунця, увімкненого на повну гучність, до вух прикладати.
Хутко шмигнула повз хату, проминула подвір’я, вийшла на асфальтову дорогу, яка вела прямісінько до кладовища. Два з половиною кілометри закохана дівчина долала за п’ятнадцять хвилин! Бо не йшла, а летіла до свого Миколи: аж відчувала, як повітряні крила поблажливого вітру допомагали їй… Відтак мала попереду цілу ніч.
– Чи не забув за день, що так люблю тебе, Миколко? – ніжно гладила краї свіжої могили.
Цікаво, що, коли Марійка була наодинці, її мова звучала геть по-іншому, ніж на людях. Без запинок, зайвих слів і тривалих роздумувань.
– Я ж бо так скучила за тобою, золотий мій! – тулилася до високого хреста, згубивши сором’язливість. – Чи бережеш подаруночка, якого ще першої нічки тобі принесла? – говорила, наче з живим, і все підгортала сирою землею невеличкого пагона, з якого, вірила, виросте розлога калина, що буятиме так само рясно, як і їхні почуття.
Марійка втішалася цим, хоч і розуміла, що якби хтось інший отак чинив, то назвала б його недоумкуватим. Сама ж вважала, що була при розумі. За ніч, яка щораз обвивала пеленою незрадливості й вільного дихання, вона встигала не лише нагадати коханому Миколі про свою любов, а й порадитися з ним, до якого вишу їй ліпше вступати, як довірити матері свої турботи, попросити, щоб знову на неї чекав.
А ще
