ставало настільки жорстким, що можна було тягнути пором по воді у потрібному напрямку. Пором мав вигляд великого дерев’яного квадратного корита з настеленою зверху дерев’яною палубою. Розміри сторін цього корита досягали десяти метрів, що дозволяло перевозити на ньому не тільки людей, але й худобу, коней та вози.
На окраїні села зі сторони, що вела від річки Буг знаходилась садиба професора психоневрології Миколи Попова. Будинок професора стояв на в’їзді до садиби, яка навкруги була обсаджена дубами, опоясана неглибоким ровом та огороджена колючим дротом. Садиба була гарно впорядкована і займала площу десь біля десяти гектарів. Половина цієї площі була засаджена молодим садом, а друга половина використовувалась під різноманітну городину. Професор практично в садибі не проживав і приїжджав з Одеси тільки на відпочинок. Коли усе ж знаходився у садибі, то до хворих не ходив, як його не запрошували. Лікували односельчан його жінка, яка майже постійно жила в садибі, і економка Антоніна Вертальська, отримуючи за свої послуги вдячність від селян продуктами. Перед самою революцією у кінці садиби був зведений новий двохповерховий будинок. До нового будинку від старого, зі сторони села, була прокладена широка дорога обсаджена з обох сторін пахучими липами.
Майже в самому центрі села знаходився будинок місцевого малопомісного поміщика Рублевського. Він був розташований на пагорбі біля великого ставу поряд з дорогою, що вела до сусіднього села Канава. Будинок поміщика був одноповерховим, добротно побудованим з цегли місцевого виробництва. Перед будинком знаходився невеликий майдан, на якому росла стара сосна метрів зо тридцять висотою та метрів зо чотири в обхваті.
На протилежній до річки Південний Буг стороні села біля дороги у напрямі до села Соколинці знаходилось сільське кладовище. Перед кладовищем на досить великому майдані була побудована дерев’яна церква, в якій місцевий люд як розпочинав свою мандрівку в життя обрядом хрещення, так і закінчував її по шляху на погост.
Село Колюхів належало до Брацлавського повіту і славилось вирощуванням тютюну. Тютюн – теплолюбива культура, тому садили його селяни весною розсадою, яку отримували з парників. У відкритий грунт розсаду тютюну висаджували рядами на відстані до півметра у міжряддях та до двадцяти сантиметрів у ряду. Висота рослин досягала двох-трьох метрів. Листя на рослинах виростало розкішне, фікусоподібне у декілька рядів. Селяни його зривали, насилювали на мотузки, розвішували та сушили на сонці. Потім добре висушене листя складали в папушки і різали ножем на тонкі смужки. Часто тютюн у селян оптом закуповували євреї, які держали тютюнові фабрики. Вони гарно платили за те золотими карбованцями. Ці карбованці потроху ховались на чорний день, як універсальна валюта, що мала свою ціну при будь-якій владі.
Коли об’єднаний загін переправився через річку, то розпитуючи зустрічних селян, які прямували до містечка Немирів, Артем дізнався, що
