Валентина Петрівна після вітання.
– Лист зачекає, – сказала Настя, – мене цікавить, що з мамою? Чому з нею нема зв’язку? Ви її бачили сьогодні? З нею все гаразд? – Настя посипала питаннями.
– А я тобі про що торочу?! Лист від матері, приїдь забери і прочитай, бо я не можу, він щільно заклеєний.
– Що з нею?! – тремтячим голосом спитала ще раз Настя, не розуміючи, про який лист меле сусідка.
– Богдана Стефанівна вчора зібрала валізу і кудись поїхала, а тобі лишила листа.
– Як… поїхала? Куди? – Настя нічого не могла збагнути. – Чому вона мені не подзвонила?
– Сама не знаю, куди її понесло, – невдоволено сказала жінка. – Весь вік прожили поруч, дружили, ніяких таємниць у нас не було, а тут…
– Вона не сказала, куди збирається?
– Про те й я тобі! Питала куди, так не зізналася, – дорікнула Валентина Петрівна. – Можна подумати, що я колись зайве язиком плескала! Просила кота погодувати, поки ти приїдеш. А що з ним за день трапиться?! Він уже як кабан жирний!
– Добре, – зупинила її Настя. – Я сьогодні приїду і привезу їжу Барсику.
– Так ти сьогодні приїдеш?
– Так.
– Привези мені маленьку, я тобі одразу гроші віддам, – попросила Валентина Петрівна.
– Добре, – пообіцяла Настя, зрозумівши, що мова йде про горілку.
– Тільки ж не забудь!
Сусідка п’яницею не була, але не гребувала перекинути чарчину-другу за вечерею, особливо коли знаходилися вільні вуха. Треба таки купити для неї чвертку горілки, бо образиться. Настя сповістила чоловікові те, що дізналася від маминої сусідки.
– Я зараз поїду в село і все дізнаюся, – сказала вона чоловіку.
– Дочекайся мене з роботи, з’їздимо вдвох автівкою.
– Не можу чекати до вечора. Щось мені не подобається така таємничість.
– Можливо, подалася до якоїсь давньої подруги?
– І про це не можна було мені сказати? – хмикнула Настя.
– Не могла вона поїхати на свою батьківщину?
– У Стрий? На Львівщину? Ти ж знаєш, що вона не була там понад сорок років, навіть не поїхала на похорон матері, – зітхнула Настя. – То чому б тепер мала їхати? І до кого?
– Ось бачиш, є у неї таємниця, чому не може поїхати у рідні краї, тепер ще одна буде, – зіронізував чоловік.
– Припини. Мені й так важко. Бувай!
Настя натиснула на телефоні червону кнопку і почала вдягатися. В животі загурчало, нагадуючи про їжу. Вона відрізала шматочок вареної ковбаси, вкинула до рота.
– Мамо, передайте Іванні, що я поїхала у село до матері, – сказала вона свекрусі, намагаючись перекричати телевізор.
– Що ти там забула? Прийде донька з технікуму, чоловік з роботи, що вони будуть їсти? – пробурчала свекруха, втупившись у телевізор. – Знову мені паритися біля плитки?
– Передайте, будь ласка, Іванні, щоб приготувала поїсти собі, вам і батькові,
